Повідомлення про помилку

Strict warning: Only variables should be passed by reference в eval() (рядок 3 із /var/www/clients/client232/web273/web/modules/php/php.module(80) : eval()'d code).

Бондаренко Катерина,студентка ХТФ, група ХО-01

Події та новини кафедри

Всім привіт! Мене звати Бондаренко Катя, я навчаюся на 1 курсі, на хіміко-технолонічному факультеті. Не можу сказати, що моє життя тісно пов'язане з літературою. Але цей конкурс дав шанс мені випробувати свої сили в письменництві. Моя робота – це спонтанно написаний твір, який цілком і повністю залежав від моїх емоцій. Сподіваюсь, що вам сподобається його читати так само, як подобалося писати мені.

 


Тому що і зірки, моя мила, можна

Ангел був босим та прозорим: чим більше він ішов – тим більше губився в тумані одягом та шкірою, чим більше дихав – тим тьмянішим ставало його волосся, невиразнішими очі. Крила, сховані на спині під схожим на простирадло безформним балахоном, опадали вниз по одному, залишаючись позаду нього біло-червоним кривавим слідом, на який ніхто не звертав уваги.

Херувим вже довго бродив по містах: сірі дороги змінювалися сірими стінами, сірі стіни – сірим небом, сіре небо – сірим лісом, гілок в якому залишалося кожного року менше, на відміну від пластику, алюмінієвих бляшанок та скла. В сірому місті по сірому тротуару ходили сірі люди, дивилися на світ сірими очима, торкались його своїми сірими руками, і Ангел довго не міг зрозуміти, чому сталося так, що навіть сонце, красиве засмагле сонце, яке він пам’ятав канарково-жовтим, тут також сіріло. Він думав про це, розгублено закидував голову, дивився вгору, через серпанок сірих хмар і далі, хоча… Ні. Далі він не дивився. Тому що далі не було нічого: небо в цих містах мало свою межу і закінчувалося там, де могли б палати, але не палали зірки.

Саме там, на вершині сірого кам’яного пагорба, Янгола і знайшла вона – молода, але стара дівчина з сірим волоссям, сірими водянистими очима і сірою попелястою шкірою. Постояла поруч, посміхалася до нього нерівною посмішкою, що могла злякати, мабуть, кожного і, намагаючись тримати свій голос високим та бадьорим, з удаваною гордістю запитала:

– Що, подобається, напевно? Гарне у нас місто, чи не так?

Посланець Божий брехати не вмів, відповідати інакше, ніж прямо, також. Тому він сумно покачав головою:

– Не так.

– Ні? Ось воно як? – здивованою жінка не виглядала, але подив зобразити намагалася, хоча Ангел і не розумів, навіщо.

– Зазвичай люди кажуть, що місто у нас прекрасне: й інфраструктура чудова, і шопінг шикарний, і транспорт завжди поруч, і промисловість на вищому рівні, і взагалі все, що треба, у нас є… Що саме тобі не подобається? Думаєш небо причепили зависоко? Так я про це також думала. І зараз продовжую думати, але, розумієш, діти… Кажуть, що для дітей небо потрібно кріпити вище, аніж для нас. Щоб світ ще якийсь час здавався більшим і навіть найменші бачили всю безмежність можливостей.

Янгол, на щастя чи на жаль, не знав нічого, окрім найпростіших почуттів: здивування, радості, любові, ненависті. А тому лиш озирнувся навколо і тихо-тихо спитав:

– Чому у вас не ростуть дерева?

Дівчина подивилася на нього, як на божевільного або на дурненького, але вголос сказала лише:

– Тому що.

– Чому у вас не співають птахи?

Панна зробилася помітно розгніваною та сірішою, але вголос промовила лише:

– Тому що.

– Чому… Чому тут зовсім не сяють зорі?..

– Тому що! Який же ти бовдур! Тому що! Тому що. Що дерева, що птахи, що зірки, скільки їх в сірий не фарбуй – все одно нічого не виходить! Усі рослини та тварини просто помирають, а зірки ці прокляті нічого не бере: світять собі, палають страшними кольоровими плямами. Кольоровими, ти лише уяви… Ось це справжній жах. Яке право вони мають бути барвистими, коли всі ми вирішили, що повинні стати сірими? Всі, розумієш? До одного. Щоб не виділявся ніхто. Тому ми побудували цей саркофаг, і загородилися ним від них. Хочеш я тобі ближче його покажу? Можливо, тоді ти нарешті погодишся, що місто у нас все-таки хороше та гарне.

Ангел нічого не відчував до зневажливої гримаси на молодому, але старому обличчі. Пір’я за його спиною залишали позад себе кривавий вологий слід.

На сірому перехресті сірого міста він зустрів панну: та плакала, закривши лице руками, сидячи на лавці в голому кам’яному парку. Повагавшись, Небесне створіння обережно присіло біля неї на коліна, несміливо доторкнувшись кінчиками пальців до її плеча. Тоді жінка протяжно схлипнула, стрепенулася, прибрала долоні від обличчя, по якому залишилася текти нафтово-чорна туш, і втупилася на нього очима, які повинні були почервоніти, та все ж залишалися невиразно сірими.

– Що?.. Що тобі потрібно, голодранцю? – Вона окинула його довгим, пильним поглядом, скривилася так, як кривилася попередня дама, і, про всяк випадок відсунувшись якомога далі, додала. – Зібрався що-небудь в мене просити?

Ангел спокійно покачав головою. Пересівши на інший кінець лавки, аби їй не заважати, сказав:

– Ні.

– Тоді що ти від мене хочеш? – недовірливо запитала жінка, взявшись сердито розтирати рукавами лице, сльози з якого все ще крапали, густі, сірі, нафтові.

– Нічого. Просто дізнатися, що у тебе сталося. Чому ти плачеш? Чи можу я чимось допомогти?

Вона подивилася на нього знову – тепер з легким відтінком здивування і задумою, яка сховалася під віями. Дістала з сумки шовкову носову хустинку, витерла залишки сліз з обличчя, вибачилася за те, що йому доводиться бачити її такою, і глибоким, хриплим від сліз, голосом, зізналася:

– Я… розумієш, я плачу тому, що не можу знайти своє кохання.

Серце Янгола, сховане між тонкими тендітними ребрами, забилося сильніше: він давно ходив по сірих містах, але вперше чув такі слова. Хороші слова. Слова не про ненависть, сірість та злість, а про кохання.

– Раніше вони у мене були, кохані. Один, другий, третій, навіть четвертий… Ми жили з ними якийсь час і були щасливі, а зараз… тепер я постійно одна… У всіх моїх знайомих народилися діти, у всіх є чоловіки, вони тепер – нормальні люди, а я… я якась така… якась ненормальна серед них… Ще трохи – і спілкуватися зі мною не захочуть, і так день у день мої кісточки перемивають, можна подумати, я про це не знаю…

Серце здивовано зморщилось, але Ангел, який досі залишався довірливим та чесним, як маленьке ще не оперене пташенятко, запитав, знову обережно доторкнувшись до плеча цієї, можливо, єдиної у світі щирої людини, що продовжувало легенько тремтіти:

– Що ж з ними сталося? З тими, кого ти кохала. Щось погане? Невже вони загинули?

Вона покачала головою, схлипнула голосніше. Заховала лице в хустинці, знову надривно заплакала. Херувим, трохи повагавшись, вирішивши, що маленьку послугу для нової знайомої він все ж в змозі зробити, запропонував:

– Якщо хочеш, я допоможу тобі знайти кохання.

– Правда? – дама, за одну секунду опинилася поруч: схопила худі бліді руки у свої й, міцно стиснувши їх, з надією поглянула йому в очі. – Ти правда можеш це зробити?

Ангел кивнув, зовсім не розуміючи, чому серцю і далі так тривожно всередині.

– Можу. За час моєї подорожі я побачив багато самотніх людей, і майже…

Та жінка перебила. Стиснула руки міцніше, присунулася тісніше і, примружившись, хрипко-хрипко, але так, що почула кожна мертва душа в кожному мертвому, закутку прошепотіла:

– Мені не потрібно навіть самотнього. Самотні ці – вони проблемні та й взагалі возитись з ними, носитись, соплі їм витирати, в букетний період грати, коли від них вже насправді нудить… Мені, головне, щоб з грошима попався. З тими, які буде згоден на мене витратити, а там хай хоч за дружиною, хоч за чоловіком буде…

Серце закололо сильніше, і Янголу стало трохи нічим дихати.

– Що ти?.. Про що ти таке говориш?.. – розбито прошелестів він, але жінка чи то вже не слухала, чи то просто не хотіла чути.

– Мені значить, чоловік потрібен в середньому віці, з солідною роботою і стабільною заробітною платою, щоб без усіляких шкідливих звичок. Ми ж чого досягти хочемо? Щоб він мені здорову дитину зробив, а там все якось воно самостійно складеться. Ти, будь ласка, такого вибери, щоб у нього з колишньою дітей не було, і щоб він її куди треба з легкої руки послав, коли від мене сина чи доньку отримає. Нерідних мені дітей не потрібно, ображати не хочу, але і не допущу, щоб гроші на чужих шмаркачів витрачались…

Херувим мовчав. Слухав, хоч і дуже хотів, щоб з його вухами щось трапилося. З неба полив сірий дощ, який стирав всі звуки. Він пішов собі далі, а на чимраз сіріший нафтовий асфальт все сипалось і сипалось червоне від крові, солоне від сліз пір’я.

В іншому, але так само сірому місті Ангел, вилинялий на одне крило, зустрів маленьку худеньку дівчинку з великими здивованими очима: вона дивилася на нього зацікавлено, сидівши під козирком під’їзду в сірий гіркий дощ, а потім, побачивши за чужою спиною крихітні горбинки, запитала:

– А в тебе там що, крила?

Ангел був чесним, а тому кивнув, погоджуючись з її словами, тихенько думаючи про те, що це була перша людська істота, яка помітила його крила, чи просто захотіла про них поговорити. Дитина, зрадівши плеснула в долоні, піднялася на ноги, підійшла до нього, і, взявши за руку, відвела до себе під дах, посадивши серед браслетів, шпильок, баночок з лаком для нігтів, зошитів, ручок, маленьких білих пластинок і дивних ляльок. Янгол дивився, як вона, пишучи щось радісно в блокнотику, жменями засипає ці ж самі пластинки до рота, майже непомітно кривлячись, але ковтає.

Почекавши запитав, мимоволі принюхуючись та ловлячи легкий кислий і чомусь неприємно солодкий запах дивних солодощів:

– Це цукерки?..

Дівчинка, відірвавшись від своїх записів, подивилася на нього тими очима, якими дивилися на нього дві попередні людини, від чого Ангелу стало ніяково і він, тісніше притиснувши до спини крила, опустив голову, втупившись в порожню одноколірну сірість.

– Та ти що з глузду з'їхав, чи що? Які цукерки, про що ти? Не знаєш хіба, що від них жирними коровами стають? Мені тринадцять років, дурень, саме той вік, аби бути привабливою, худою, носити короткі спідниці і вчитися пускати бісики. Не цукерки я їм, а таблетки. Для схуднення.

– Навіщо?..

– Як навіщо? Так, для того, щоб на мене і хлопчаки, і чоловіки витріщалися, слиною обливалися, а всі ці дурепи в школі й на вулиці з заздрості язики прикушували! Що тут незрозумілого?

Незрозумілим було все, але Ангел змовчав. Дивився на каміння, на стіни, на сміттєві баки й покинуті брудні порожні клумби та думав, як тут не вистачало куща бузку, квітки тюльпана, кульбаби, найзвичайнішого, але такого прекрасного реп'яха. Думав і більше нічого не говорив доти, доки дівчинка не закінчила щось писати, не вирвала з зошита аркуш, не наклеїла на нього щось і не простягнула йому, вичікувально засовавшись на випнутих крізь шкіру кістках. Янгол лист прийняв. Неуважно подивився на косо написані рядки (прочитати яких не зміг – тому що небесні створіння по-людськи читати не вміють), на теж кістляві малюнки внизу сторінки та на прикріплену вгорі фотографію з іншою дівчинкою: сірою, похмурою, чорно-білою і німою. Він дивився, дивився і нічого не розумів, згодом трохи більш жива дівчинка, втомилася чекати, а тому легенько штовхнула його коліном в стегно і, піднявши брови та склавши губки в примхливу трубочку, поквапила:

– Ну? – Ангел її не зрозумів. – Та який же ти йолоп… Я хочу, щоб ти полетів туди, де вона, і зробив щось з цією лярвою! Я ж про дрібницю по суті прошу, однією гидотоюу світі менше, однією більше, яка взагалі різниця… Невже тобі важко?

Ангел не вмів боятися. І те, що він відчував, дивлячись на цю дитину, яка дитиною давним-давно бути перестала, страхом не було, але краще б, Господи, було. Краще б хто-небудь вклав в нього такий же простий, як і правда, страх, і йому б не довелося проливати за всіма сірими містами й сірими людьми ні сліз, ні пір'я.

– Чому ти вирішила, що я можу це прохання… виконати? – тихо запитав він, на дівчинку не дивлячись і все думаючи, думаючи, думаючи про недосяжне цій жорстокій планеті «краще».

– Тому що. У тебе є крила, значить, ти не людина, а демон, чи не так? Я стільки років мріяла про зустріч зі справжнім живим демоном! То не розчаровуй мене, будь ласка. Або, може, вся річ у тому, що ти хочеш за свою роботу плату? – Ангел її не бачив, але знав, що ось зараз щось змінилося на сірому обличчі, проявилися недоступні йому відтінки почуттів, спалахнув і сором, і збентеження, і легкий відтінок побожної покірності, і все той же горезвісний страх. – То я заплачу, правда. Тільки скажи, скільки та чим. Якщо хочеш, можеш душу мою забирати, мені не шкода. Просто я стільки часу її вбити намагалася: і чорні заклинання шукала, і на кладовище ходила цвяхи забивати, а ця стерва нікуди не дівається і нічого з нею не робиться. Страшна, як свиня, тупа і дивна, а за нею найкрутіший хлопець в класі, ти тільки подумай, в'ється… Так ти допоможеш мені, демоне?

– Ні.

– Чому?!

– Тому що я не демон.

– А хто тоді?

Вона не вірила йому, він відчував. Вдихнув, скривився від нової сірої отрути, видихнув… І тим голосом, яким просили вибачення за пропущену прощальну молитву, зізнався:

– Ангел. – І почув у відповідь:

– А-а… всього лише. А я-то думала… та ще й час, як недолуга, на тебе тут витрачала…

Дівчинка лайнулася, з огидою забрала у нього свій листок, підібрала розкидані на камінні речі, піднялася, поправивши спідничку, на ноги й швидкою твердою ходою пішла. Янгол, що вже остаточно втратив все пір’я на правому крилі, намагався уявити на сірій брудній клумбі бузок. Щоправда, він вже не зовсім пам’ятав, як ця пахуча квітка виглядала у своєму цвітінні.

Через дні й місяці довгих мертвих блукань по довгих і мертвих сірих містах. Ангел одного разу вийшов на луг – великий і все ще сірий луг, в серце якого іноді пробивалися рідні зелені фарби. Йти було легко, радісно, відчуваючи під розірваними голими стопами не грубий камінь, а приємну молоду травичку. Іноді він опускався на коліна, беручись гладити й пестити ту вдячними долонями, іноді просто сідав, закидав голову, дивився в небо і гадав – справжнє воно тут або ж теж під куполом, і які, якщо все ж справжнє, вночі тут будуть палати зірки.

Потім він підіймався, пеленав і бинтував свої крила, витирав обличчя сірою росою і йшов далі, поки не зустрів, у безплідному степу, що плакав під вітром, нову людину: чоловік той стояв посеред порожнечі й, кусаючи губи, водив в повітрі пальцями. Ангел, скільки не намагався зрозуміти, що відбувається, і що людина ця бачить такого, чого не бачить він, зрозуміти не зміг, а тому підійшов до неї, зупинився неподалік і неголосно прошелестів:

– Що ти робиш?

Чоловік навіть не подивився на нього – хитнув головою, видав протяжний, повний туги стогін, відповів:

– Я шкодую.

– Шкодуєш?.. Чому? – Він пам'ятав жінку, яка плакала про кохання. Він вже дізнався, що ні з вірою, ні з довірою поспішати з висновками в цьому страшному сірому світі не варто, але вдіяти нічого з собою не міг.

Чоловік, сорочка на якому була, звичайно, теж сірою, але ще й трохи жовтою, посмикав себе за краватку, за ріденькі пучки волосся, що дивним чином ще якось трималися на голові, постукав кісточками пальців по порожнечі й, важко зітхнувши, сказав:

– Про те, що не можу потрапити на той бік і пройти в інший кінець цього поля, звичайно.

– Але чому ти не можеш цього зробити? – задав своє наївне запитання такий же нескінченно довірливий Ангел.

– Тому що тут прокладена межа! Ти що, з Місяця звалився? Всякий же знає, що просто так через кордон проходити не можна!

– Чому…? – Ангел знав, що це слово дратує людей, але він намагався, правда намагався хоч кого-небудь з них зрозуміти.

– О господи, навіщо ти тільки сюди прийшов, недоумок…– Чоловік спробував вдарити по «кордону» ногою, але нога просвистіла в повітрі, і він швидко постарався це зам'яти, удаючи, що воно зовсім не так, що нога насправді у щось вперлася і він вдарився, а тепер порався над нею, сердито бурмочучи крізь зуби:

– Щоб подолати будь-яку межу – потрібні папірці! Багато-багато різних папірців! Ти не можеш так легко взяти й почати ходити, де тобі заманеться! І це правильно! Тому що я, наприклад, Сіро-Жовтий, і не хочу, щоб по землі Сіро-Жовтих почали розгулювати, як їм заманеться, якісь потворні Сіро-Зелені! Що б тоді з нами сталося, ти про це не подумав, а?! Почалося б суцільне насильство, з дітей би наших щось жахливе виросло, кошмар би почався… Придумали, бач, що вся Земля, мовляв, якийсь там наш спільний дім, та звичайно… Сіро-Жовті повинні жити на землі Сіро-Жовтих, Сіро-Зелені – на землі Сіро-Зелених. Тоді, тільки тоді все буде в порядку. Так було і так буде, і кретин той, хто подібний розклад заперечує.

– Але ж ти… – спробував було вставити Ангел, але не встиг: чоловік випростався, стрельнув в нього швидким прищуленим поглядом і, цокнувши язиком, не без досади відрізав:

– Правильно. Я сам хочу, припустимо, до цих Сіро-Зелених потрапити. Просто, знаєш, встати вранці з ліжка, заварити міцної кави, одягнути свій найкращий костюм і спокійно прогулятися, походити й подивитися, нарешті, на другу частину цього ідіотського поля. Але хотіти й бажати – це одне. А робити – інше. Я законослухняний і добропорядний громадянин своєї держави, тому вважаю, що ті, хто видали наші закони, мають рацію. Нічого всілякій різній нечисті розповзатися по цьому світу за просто так. Хочуть розповзатися – нехай зроблять собі папірці. А у папірців, будь-хто знає, термін короткий: поки зробиш другий і третій – перший вже закінчиться, і нікуди ти в результаті не поповзеш, а якщо і поповзеш, то швидко, як миленький повернешся. Все тобі тепер зрозуміло?

Зрозуміло Ангелу не було, але він кивнув. Не тому, що вирішив збрехати, а тому, що йому не було чого відповісти. Кивнув, опустив голову і пішов далі, міцніше притискаючи до спини залишки своїх крил.

Чоловік, що шкодував про кордон, залишився за спиною, крикнувши йому навздогін:

– Сподіваюся, тебе хтось пристрелить там, ти, Сіро-біла тварюко! Розходився тут, чорт візьми… Ніякої сраної поваги до цього сраного кордону…

У новому місті, куди Янгол одного разу прийшов, були барвисті дахи, веселкові стіни, кольорова трава і різнобарвне небо; вночі там навіть іноді світили зорі, по деревах стрибали пташки, в підліску можна було помітити лисицю, але люди ходили сутулі й тужливі, а в грудях у них зяяли величезні наскрізні діри. Вони їх, звичайно, намагалися один від одного заховати, тому на Херувима, закутаного в довгі білі ганчірки, дивилися спокійно й уваги майже не звертали: намагалися приймати за свого, хоч і все одно відчували щось… Щось, чого відчувати НЕ хотіли. Ангел же, намагаючись триматися осторонь і нікому не потрапляти на очі, прикриваючись то ганчір'ям, то гілками дерев, прислухався до них, і чим більше чув, тим частіше вловлював одну і ту ж тихеньку фразу: «Нам так тут, боже, не вистачає чогось казкового, чарівного, такого, щоб заповнити цю прокляту діру…». Ангелу подобалися кольорові фарби. Також йому було шкода кольорових людей, що нудьгували й тужили, сумували по чомусь, чого ніяк не могли зрозуміти, людей, що зупиняються в темних провулках, заглядають собі під одяг і дивляться на нагрудну прірву в надії, що та чимось заросла, але прірва залишалася такою ж – порожньою, наскрізною і бездиханною. Тоді ці люди майже плакали, кусали лікті, губи, йшли, тікали, писали книги, малювали картини, вишивали піском на березі й річковій траві звірів, яких ніколи не бачили, але яких побачити мріяли, чекали пришестя чогось, що стало б вище їх, наповнило дні загубленим змістом і позбавило від страху перед тим, що чекало далі, скоро, в кінці… і тоді Ангел, який зібрав залишки свого пір'я і сили, понадіявшись стати в нагоді хоча б раз і допомогти цьому світу, пішов у ліси та гори й створив там диво: з ялинових гілок, з сердець деревних, з сонячної душі й кам'яної крові, з власного соку і власного світла створив він блискучого золотом доброго дракона, маленьких пухнастих звірят, опромінених місяцем та небом, дерева, здатні співати й говорити. Створив безсмертні сині квітники і джерело вічного тепла, в який занур руки – і навік залишишся молодим та щасливим. Створив яблуньку мудрості, кожен плід з якої вчив чути й розуміти німі перш мови… А потім, плачучи в скелях, закриваючи долонями обличчя, стискаючись, обдираючи на собі пір'я, відрікаючись від крові, кутаючись у біль і смерть, Ангел дивився, як кольорові люди в кольоровому місті встромляли в груди золотого дракона спис і пожирали сирим його серце, вирішивши, що це принесе їм небачену міць. Ловили й садили в клітки звірів, що вже помирали, продавали їх за гроші, за каміння, за м'ясо, гній і харчі, різали й давили, варили і їли.

Зрубали дерева, кидаючи дровами в вогонь, топтали квіти, кидали сміття в уже холодне джерело тепла, обходили стороною непоказну зелену яблуньку і скаржилися, все скаржилися на те, що не вистачає їм в їх тлінному тісному світі простих чарів і як хотілося б чим-небудь заповнити пустку в грудях… Ангел дивився, благав Господа забрати його звідси геть, плакав. Плакав про те, що з'явився в це місце, віддав на відкуп свою душу і свій світ, заплатив кров'ю і серцем, все мріючи комусь допомогти, щось подарувати, виправити, відповісти на вічні безплідні молитви, хоч Господь, звинувачений в черствості й немилості, і хитав головою. Говорив, що марно, мій маленький сину, промінчик Божого світла, марно…

Він плакав, ридав, здирав і викорчовував з кісткою крила, і тоді до нього в гори, в темряву і склеп, піднявся хлопчик, став навпроти, подивився на купу з пір'я, крові й кісток і запитав:

– Агов, ти…Чому такий нещасний?..

– Тому що, – відповів йому Янгол, тремтячими пальцями зіскрібаючи з себе залишки чорних-чорних гострих скель, – я – Ангел… Я Ангел, який так хотів вам допомогти, що відкинув заради цього свій колишній дім… Я – Ангел, якому залишилося так мало часу і який так і не зміг, не зміг полюбити цей жахливий понівечений світ…

Хлопчик хмикнув, пирснув, і голосно розсміявся:

– Наш світ зовсім не понівечений. Адже ми живемо в ньому. І нам в ньому цілком добре. Та й не Ангел ти ніякий! Що ще за дурні вигадки? Лише подивись на себе! Хіба може хтось настільки сірий, чорний і брудний ним бути?

І Ангел подивився. Зібрав руки, мертві крила, голу спину в крові та кістках, обвуглене під постійними сльозами обличчя, поглянув на своє зображення в калюжі, що з’явилася з його сліз… І побачив себе сірим. Так. Побачив себе сірим. Таким же, як сірі люди в сірих містах. Таким же, як сіре каміння в сірих садах. Таким же, як сірі птиці в сірих трунах.

І дівчина, та перша дівчина була не права, немає: не було в її місті ніякого купола, не було там нічого… Тому що і зірки, якщо дуже захотіти, можна вбити й загасити. Тому що і зірки, моя мила, можна.