Повідомлення про помилку

Strict warning: Only variables should be passed by reference в eval() (рядок 3 із /var/www/clients/client232/web273/web/modules/php/php.module(80) : eval()'d code).

Василь Семенович Стефаник (14 травня 1871 – 7 грудня 1936)

Події та новини кафедри

Василь Стефаник – оригінальний, неперевершений майстер реалістичної соціально-психологічної новели в українській літературі кінця XIX – початку XX ст. Учень і послідовник Івана Франка, він належав до тих найвидатніших митців світу, які в своїх високохудожніх творах розробляли і осмислювали найбільш хвилюючі, гостро актуальні суспільні теми та проблеми і ще за життя здобули всенародного визнання.

Твори В. Стефаника – мистецькі перлини, які «можна читати сто разів, і все вони свіжі, все нові, все чаруючі, глибокі» (Мирослав Ірчан).

Велику роль у творчому житті В. Стефаника відіграв Іван Франко. Під його впливом Стефаник виявляє великий інтерес до світової літератури, займається громадського діяльністю, агітує під час виборів до парламенту за селянських кандидатів, за що переслідується австрійською поліцією. Стефаник підкреслював, що великий Каменяр допоміг йому усвідомити важливу суспільну роль літератури в житті народу.

Початок літературної діяльності Стефаника припадає на 90-ті роки XIX ст. Поряд з літературною він активно займався громадською діяльністю, вивчав народну творчість, твори українських та європейських письменників. Період 1897–1901 років був розквітом його літературного таланту, напруженої письменницької праці. В 1899 році в Чернівцях вийшла перша збірка новел Василя Стефаника «Синя книжечка». В 1900 році у Львові – друга збірка «Камінний хрест», в 1901 – третя збірка «Дорога». В 1905 році у Львові вийшла четверта книжка Стефаника «Моє слово», куди увійшли всі новели попередніх збірок та дві нові – «Моє слово», «Суд». Після цього аж до 1916 року Стефаник не писав нових творів.

У новелах 90-х – початку 900-х років показане тяжке економічне становище західноукраїнського селянства, що було під владою австро-угорської цісарської монархії. Глибоко розкриті процеси, що відбувалися на селі: обезземелення сільської бідноти, голод, злидні, душевні драми і трагедії, що виникали на грунті матеріальної нужди, вимушена еміграція.

Любов до життя, бажання свою творчість поставити на захист інтересів простих людей є провідною ідеєю поезії в прозі «Амбіції» («Самому собі»). Образними порівняннями, взятими з сільського життя та природи, Стефаник прагнув визначити мету свого художнього слова, сформулювати своє естетичне кредо. Він хоче, щоб його слово було мужнім, гартованим, кришталево ясним, дохідливим, емоційним, чистим, «як плуг, що оре», ніжним і сердечним, як колискова пісня матері, прекрасним, як молода дівчина в найкращому святковому вбранні. Любов і ніжність, глибоке співчуття до важкої долі людей, уміння перейматись їхніми болями і в той же час палка ненависть до кривдників мають вміщатися в його художньому слові: «Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі... Така будь, моя бесідо!»

Отже, в поглядах на роль митця і мистецтва в суспільстві Стефаник виступив прямим продовжувачем естетичних поглядів Тараса Шевченка.

Однією з особливостей стилю Стефаника є надзвичайна стислість. Його новели не обтяжені описом побуту, зовнішніх умов. Головна увага зосереджується на відтворенні психологічних переживань героїв, викликаних трагічними подіями їхнього життя.

Своєрідністю новел Стефаника є також їх глибокий ліризм. «Всі нариси Стефаника, – писала Леся Українка, – пройняті тим животворним духом співчуття автора до своїх персонажів, який надає непереможної чарівності художнім творам».

Стефаник – майстер стислої лексично багатої образної мови. Характерною її рисою є ритмічність, мелодійність. Письменник широко користується інверсією, вживає народнопісенні звороти, стилізує мову під народну пісню, казку, голосіння. Мову персонажів Стефаник індивідуалізує, передає особливості діалекту і цим значно підсилює вплив своїх творів на читача.

Іван Франко писав, що Стефаник «може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка» і «яким уже нині можемо пишатися перед світом», а його новели порівняв з найкращими народними піснями, оздобленими «золотом найправдивішої поезії».

Кирило РЕШЕТИЛОВ