Повідомлення про помилку

Strict warning: Only variables should be passed by reference в eval() (рядок 3 із /var/www/clients/client232/web273/web/modules/php/php.module(80) : eval()'d code).

Найпослідовніший європеїзатор української культури (до 130-річчя від дня народження Миколи Зерова)

Події та новини кафедри

У особі Миколи Зерова маємо приклад дивовижно цілісної і широко обдарованої особистості, у якій поєднались талант оригінального поета, блискучого перекладача, визначного вченого-літературознавця, вдумливого критика, неперевершеного викладача-професора Київського університету. Уся його діяльність була підпорядкована ідеї розвитку української культури, утвердженню її як повноправної складової світової духовної скарбниці.

Народився Микола Костянтинович (Костьович) Зеров 26 квітня 1890 р. у містечку Зіньків Полтавської губернії (нині райцентр Полтавської області) у родині вчителя, а згодом інспектора народних шкіл. Родина Костя Зерова, у якій було семеро дітей – п’ятеро синів і дві доньки, була багата на талановитих людей і залишила помітний слід у різних ділянках української науки та культури. Брат Миколи Зерова Дмитро став відомим вченим-ботаніком, академіком АН УРСР, Костянтин – гідробіологом, Георгій був інженером-конструктором військової техніки, Михайло більш відомий як поет і перекладач під псевдонімом Михайло Орест.

До речі, багато хто з огляду на прізвище і природну білявість М. Зерова, вважали його росіянином, що не відповідає дійсності. Такої думки був і О. Шульгин, котрий навчався з ним у Київській першій гімназії, але від Михайла Ореста від довідався, що батько М. Зерова – корінний чернігівець (прадід походив з Ніжинського повіту), а мати – корінна полтавка козацького роду Яреськів з-під Диканьки. З прізвищем Зерова пов’язана ще одна цікава історія, про яку розповів його талановитий учень Григорій Кочур. Він згадував, що якось один із студентів запитав у професора як же слід правильно вимовляти його прізвище – Зе́ров чи Зеро́в, на що Микола Костьович з властивою йому іронією відповів, що відгукується і на ямб, і на хорей. Але все-ж більш прийнятим у родині вважався варіант з наголосом на першому складі.

Початкову освіту М. Зеров здобув у Зінківській міській школі, де його однокласником був Павло Губенко, майбутній Остап Вишня та Охтирській гімназії (1900-1903 рр. ). З 1903 р. по 1908 р. вчився у Першій Київській Олександрівській класичній гімназії, що вважалася найповажнішою у місті з-поміж навчальних закладів такого типу. Гімназія відіграла велику роль у світоглядному становленні і зацікавленості М. Зеровим українською культурою. У гімназійні роки він ґрунтовно опановує класичні та європейські мови, захоплюється історією, поезією, бере активну участь у громадському житті. Після закінчення гімназії М. Зеров вступив на історико-філологічний факультет Університету Святого Володимира у Києві. Почався період наполегливого пошуку свого шляху у науці. Спершу М. Зеров хотів спеціалізуватися з історії та літератури Давнього Риму, але внаслідок відсутності належних фахівців з цієї галузі перейшов на російський історичний відділ. Але і там не знайшов себе і врешті-решт вирішив зайнятися українською історіографією, почав писати працю про літопис Г. Граб’янки під керівництвом приват-доцента Василя Данилевича.

В університеті М. Зеров здобув серйозну філологічну підготовку, важливу роль у якій відіграли лекції професора історії та теорії літератури В. Перетца. Разом з навчанням він поринає у студентське життя, стає одним із провідних діячів студентської громади Києва. М Зеров виступає з доповідями, бере активну участь у обговоренні актуальних проблем культурного та суспільного буття. Саме М. Зерову було доручено виголосити прощальне слово від імені київського студентства на похороні Бориса Грінченка 9 травня 1910 р. В університеті він розгортає публічну боротьбу з деканом історико-філологічного факультету Т. Флоринським, переконаним шовіністом і монархістом. Період навчання М. Зерова в університеті збігся у часі з роками виходу журналу «Українська хата» (1909-1914), що став осередком прогресивної української молоді. Відомо, що М. Зеров був не лише читачем журналу, а й відвідував сходини «хатян», про що згадує у своїх спогадах Г. Журба. На студентські роки також припадає початок активного творчого життя у якості перекладача, поета та літературного критика. Перша публікація М. Зерова – коротка рецензія з’явилася у грудні 1911 р. на сторінках педагогічного журналу «Світло». У травні 1914 р. М. Зеров блискуче захистив випускову роботу «Літопис Граб’янки як історичне джерело і літературна пам’ятка», але при університеті його не залишили. Швидше за все, вирішальну роль у цьому відіграла його участь у виразно українських акціях і конфлікт з Флоринським. 1 серпня 1914 р. за наказом попечителя Київського навчального округу М. Зерова призначено викладачем історії Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 – і жіночої гімназії, де він пробув до вересня 1917 р.

Революційні події на початку 1917 р. повернули М. Зерова у центр бурхливого культурно-громадського життя. Він бере участь у якості одного із секретарів і як член редакційного комітету друкованого органу у роботі Першого (квітень) і Другого (серпень) Всеукраїнських учительських з’їздів. З 21 вересня 1917 р. до 1 жовтня 1920 р. М. Зеров викладав латину, секретарював у педагогічній раді, був бібліотекарем Другої української державної гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства у м. Києві. Паралельно з роботою у гімназії М. Зеров викладає історію української культури у Київському архітектурному інституті, часто виїздить на курси українознавства до інших міст.

Навесні 1918 р. М. Зеров увійшов до інтелектуального гуртка українських істориків, літераторів, мистецтвознавців, художників, видавців, письменників, що гуртувались довкола ректора Української Академії мистецтв Георгія Нарбута. Цей гурток відіграв неабияку роль у творчому становленні М. Зерова. З березня 1919 р. і до початку 1920 р. він редагував «Книгар – Літопис українського письменства», перший український бібліографічний журнал (підписав 19-31 номери) і водночас виступає на його сторінках майже кожного числа. Саме у ці роки М. Зеров виявив себе як проникливий і вимогливий критик української літератури. 1920 р. його обирають дійсним членом філологічної секції Українського наукового товариства. Цього ж року стались важливі зміни і у особистому житті вченого. 13 лютого 1920 р. М. Зеров обвінчався із співробітницею Книжкової палати Софією Лободою. Упродовж 1920 р. виходить друком підготовлені М. Зеровим «Антологія римської поезії» та антологія «Нова українська поезія».

Під тиском нестерпних умов існування у тогочасному Києві (голод, розруха, матеріальна скрута), М. Зеров пристав на пропозицію директора Баришівської соціально-економічної школи стати у ній викладачем української літератури та історії. Вчительська платня була невисокою, але видавались харчі, паливо, гас, що за тих скрутних часів було неабиякою підмогою. У Баришівці М. Зеров пропрацював з жовтня 1920 р. до вересня 1923 р., не пориваючи зв’язку з літературно-мистецьким та науковим життям Києва. Баришівський період не став антрактом і у творчій діяльності М. Зерова. Саме у ці «три літа» були написані поезії, які у майбутньому складуть збірку «Камена» (1924), здійснено багато перекладів, створено низку оповідань, які так і не побачили друку. Тут, у Баришівці поступово оформилась група митців і вчених, відомих нам як неокласики, неформальним лідером яких був М. Зеров. Адже колегами по викладацькій праці були О. Бургардт і В. Петров. До Баришівки регулярно навідувався П. Филипович.

Окремою яскравою сторінкою життя М. Зерова стала його робота у Київському інституті народної освіти (так тоді називався Київський університет), де він викладав історію української літератури ХІХ ст. З 1 жовтня 1923 р. М. Зеров дістає посаду професора, а з 1 жовтня 1930р., після перетворення КІНО на Київський інститут професійної освіти, очолив кафедру української літератури. Як відомо, у дореволюційні навчальних закладах Російської імперії курс історії української літератури не викладався. Отже, М. Зерову та його колегам С. Маслову, П. Филиповичу, Б. Якубському довелося стати першопрохідцями у цій справі, створювати теоретичну, методичну і практичну базу вивчення нової дисципліни.

Збереглись численні спогади людей, котрим пощастило бути слухачами лекцій М. Зерова. Усі без винятку наголошують на винятковості його викладів, що справляли на людей магнетичний вплив і назавжди залишали глибоке, яскраве і шляхетне враження. «Лекції Миколи Костьовича підкорювали незвичайною природністю, простотою і здавалися на початку бесідою, яка непомітно перетворювалися в захоплюючу розповідь про явища далекого минулого, яке чарівно наближалося до нас». 1

Присутніх підкорювали і дивували не лише глибина і сміливість аналізованого явища, багатство знань, асоціацій, паралелей, а й пам'ять професора, що здавалася невичерпною. Адже М. Зеров ніколи не цитував текстів за книжкою, а лише напам’ять, не допускаючи жодної помилки. На лекції М. Зерова збиралися абсолютно усі студенти, навіть ті, хто пропускав заняття. Відомо, що Микола Костьович завдавав клопоту навчальній частині КІНО, оскільки студенти усіх факультетів залишали свої аудиторії і йшли слухати М. Зерова. Тому його лекції було перенесено на кінець дня. Колишній студент Е. Ранд згадував, що його товариш одного разу заявив, що якби за вхід на лекції Зерова треба було платити, то він, не вагаючись, віддав би всю свою стипендію. «А коли його, сміючись, запитали, що він би тоді їв, він переконано відповів, що їсти не обов’язково, а от жити в однім місті з Зеровим і не ходити на його лекції – це зовсім неможлива річ». 2 Звичайно, мало хто знав, що блискучі лекції професора були результатом не лише природного викладацького хисту, рідкісного дару чудового оратора, а й наслідком наполегливої роботи над кожною лекцією, що тривала до пізньої ночі. Природно, що слава про професора Зерова як Золотоуста, Шехерезаду, Чародія слова вийшла далеко за межі Києва. Цьому сприяли і його часті виїзди з лекціями, що неодмінно здобували широкий резонанс. Крім викладання в КІНО, з жовтня 1923 р. по грудень 1926 р. М. Зеров читав лекції у Другій торгівельно-промисловій школі, з 1923 р. по травень 1925 р. у Київському кооперативному технікумі. У зимовому семестрі 1924 р. вів спецкурс з української літератури в Археологічному інституті. З грудня 1925 р. по травень 1928 р. викладав у Залізничному експлуатаційному технікумі. Упродовж трьох років (жовтень 1930 р. – жовтень 1933 р.) був професором Київського інституту лінгвістичної освіти, де з осені 1933 р. одночасно очолював кафедру теорії та історії перекладу. Цей може задовгий перелік посад свідчить не лише про величезний обсяг освітянської праці, здійсненої М. Зеровим, а й є свого роду об’єктивною оцінкою його високого фахового рівня.

Важливою складовою науково-педагогічної діяльності М. Зерова була його наполеглива праця по підготовці до дослідної роботи талановитої студентської молоді. У цьому зв’язку слід згадати про керівництво професором «Гуртком культури українського слова» та літературним семінаром підвищеного типу, що виплекав когорту талановитих вчених-літературознавців, зокрема Г. Костюка, Є. Кирилюка та ін. Загалом період 1923-1930 рр. був найпліднішим у творчості та науковій діяльності М. Зерова. Він активно виступає як літературознавець і критик. Серед найпомітніших здобутків наукової праці М. Зерова цього часу були такі роботи як «Нове українське письменство: Історичний нарис. Випуск перший» (1924), що охоплював матеріал від І. Котляревського до Г. Квітки-Основ'яненка та складена з монографічних нарисів книга «Від Куліша до Винниченка» (1929). А у 1928 р. студенти 3 курсу літературно-лінгвістичного циклу КІНО надрукували на склографі тиражем у 100 примірників записи лекцій М. Зерова, примірник яких через багато років дивом потрапив на Захід і був передрукований 1977 р. у Канаді під назвою «Лекції з історії української літератури» (1798-1870). На думку В. Брюховецького «Лекції...» являють нам багату картину українського літературного життя на перегоні восьми десятиліть, життя, дослідженого в цілісності його неоднорідних складників, різнобічних спрямувань та орієнтацій, боротьби пристрастей і переконань. Історико-культурний підхід Зерова виявився продуктивним, плідним на можливість динамічного дослідження зміни літературних напрямів і стилів у залежності як від іманентних законів функціонування літератури, так і від соціальних обставин, в яких вона формувалась».3 Перу М. Зерова належать також численні статті, друковані у збірниках, періодиці, передмови до збірок творів українських письменників. Вражає коло охоплених дослідницьким поглядом ученого постатей української літератури: І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, А. Метлинський, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, Марко Вовчок, О. Стороженко, Ю. Федькович, Леся Українка, Марко Черемшина, В. Самійленко, В. Винниченко та багато інших. Його спостереження і оцінки досі не втратили своєї наукової цінності, а у багатьох випадках можна вести мову про першість М. Зерова у порушенні і розв’язанні багатьох проблем. Зокрема, він переконливо спростував усталений погляд на поезію П. Куліша як епігонську по відношенню до Т. Шевченка. Аналізуючи поетичну спадщину І. Франка, М. Зеров наголошував на необхідності «схопити Франка як творчу індивідуальність (з середини) як цілого поета».4 Саме цей новаторський методологічний принцип, застосований дослідником у підході до інших митців, дозволив аргументовано довести положення щодо мистецької довершеності поетичних творів І. Франка, високий рівень його словесної майстерності. Саме М. Зеров першим познайомив тогочасного читача з творчістю Марка Черемшини, видавши двотомник його творів з ґрунтовною передмовою. За переконанням Г. Костюка, М. Зеров уперше глибоко простудіював та увів до історії національної літератури харківську школу романтиків, дав блискучу характеристику творчості письменників передшевченківської доби.

Безсумнівною заслугою М. Зерова – дослідника українського письменства є те, що він, спираючись на кращі традиції науки про літературу, послідовно і неухильно виступав проти вульгарно-соціологічних підходів, розглядав літературу як автономну сферу людської діяльності, складний комплекс психологічно-творчої активності, нерозривно пов'язаний з життям національної спільноти. А тому дослідницький метод М. Зерова став унікальним зразком поєднання формальних, естетичних і соціологічних прийомів. У своїх роботах він розглядав кожне літературне явище у широкому соціально-історичному, культурному, мистецькому контексті конкретної доби.

Принципи та підходи, реалізовані у наукових працях М. Зерова, знаходили своє продовження у його літературно-критичних виступах. Визначальними рисами критичних студій М. Зерова були професійність, об’єктивність, принциповість та вимогливість до письменницької творчості. Він здійснив тонкий і глибокий аналіз творчості багатьох сучасних йому митців: В. Сосюри, В. Еллана, М. Рильського, О. Копиленка, О. Слісаренка, Ю. Яновського та ін. Значна частина його літературно-критичного доробку була опублікована у збірці «До джерел» (1926). М. Зеров чи не першим помітив великий поетичний талант П. Тичини, вирізнив його на тлі наймолодшого покоління нової української літератури. Він же виокремив серед молодих еміграційних поетів як найталановитішого Є. Маланюка, пророкуючи йому велике літературне майбутнє.

М. Зеров ніколи не був кабінетним вченим, відгородженим від актуальних проблем сучасного життя. Підтвердженням цього є його активна участь у так званій літературній дискусії 1925-1928 рр., що відразу вийшла за тісні літературні межі, охопивши широкий спектр проблем національного розвитку України. М. Зеров підтримував, поглиблював і теоретично обґрунтовував ідеї ініціатора дискусії – М. Хвильового щодо незалежного розвитку української літератури, необхідності її орієнтації на кращі досягнення світової культури, потреби опанування молодими митцями технікою сучасної літератури. Під час диспуту «Шляхи розвитку сучасної літератури», що відбувся 25 травня 1925 р., М. Зеров закликав в ім’я підвищення нашої культурної кваліфікації, боротися проти «того вопіющого неуцтва, яке в нашій літературі почало розташовуватись»,5 «гуртківства і гурткового патріотизму, гурткової виключності в наших літературних відносинах»6, ненормальної атмосфери учеництва. Цьому він протиставив необхідність усвідомлення, переосмислення і засвоєння традицій українського письменства, перенесення на український грунт найвидатніших творів класичної і сучасної світової літератури і особливо наголошував на важливості встановлення атмосфери здорової літературної конкуренції. Такі, здавалося б, абсолютно зрозумілі і безсумнівні ідеї, викликали і у ході диспуту, і під час подальшого обговорення у пресі негативну реакцію з боку адептів виключності пролетарської літератури, її особливого статусу у суспільстві.

Орієнтуючи українську літературу на європейську, змагаючись за «Європу» як символ міцної культурної традиції, суворої життєвої конкуренції, суворого мистецького добору, М. Зеров завжди виходив з того, що українська словесність є невід’ємною складовою частиною потужної європейської культури, а її кращі досягнення нічим не поступаються найдовершенішим світовим зразкам.

Сам М. Зеров надзвичайно багато зробив для розвитку національної культури як інтерпретатор світової класики, редактор і видавець, теоретик і критик перекладу. Але насамперед – як неперевершений перекладач зарубіжної літератури. Перекладав М. Зеров з французької, італійської, англійської, ідиш, польської, російської, білоруської мов. Найбільшою ж заслугою Миколи Костьовича перед українською духовністю стали його переклади з латинської мови – «неоціненне надбання української культури, багато в чому неперевершене і сьогодні»7. Як вже згадувалося, 1920 р. виходить у світ збірка перекладів «Антологія римської поезії», що стала дебютом М. Зерова – перекладача. 1924 р. з’явилась збірка поезій «Камена», куди письменник включив свої оригінальні поезії та переклади римських авторів. Майстерність М. Зерова у сфері перекладацтва ніколи не ставилась під сумнів його численними опонентами, котрі не пропускали жодної можливості якнайдошкульніше зачепити вченого. За словами Д. Павличка, М. Зеров-перекладач є «родоначальником нової традиції перекладу в нашій літературі, і йому слід завдячувати наші епохальні успіхи на цьому полі»8. З метою популяризації українського слова М. Зеров перекладав російською мовою твори Лесі Українки, М. Рильського.

Європеїзм став основою естетичної свідомості групи поетів неокласиків, духовним провідником яких був М. Зеров. І хоча його власний поетичний доробок виглядає скромніше на тлі наукової та перекладацької діяльності, він став непересічним явищем українського письменництва. Культивування класичних поетичних форм, широка культурологічна основа творів, філософська глибина, добірна мова, ясність і прозорість стилю – це найхарактерніші ознаки поезії «рівноваги і спокою» М. Зерова, що виразно контрастувала з розбурханою пореволюційною добою. Відсутність у його творах римованих політичних гасел та громадянського публіцистичного пафосу давало підстави закидати М. Зерову байдужість до актуальних проблем життя, відстороненість від сучасності. Насправді ж, поезія М. Зерова – це «насамперед образ його страшної сучасності, образ місткий і узагальнений і, як сьогодні видно із історичної перспективи, правдивіший за те, що претендувало бути канонічним дзеркалом доби»9.

Ця плідна творча праця відбувалась в атмосфері постійної недоброзичливої критики, цькувань, звинувачень та наклепів, що розпочалася ще на початку 20-х рр.. і далі лише посилювались. Інколи навіть складається враження, що М. Зеров мав надзвичайно впливових персональних ворогів на найвищих щаблях влади, що тривалий час спрямовували й організовували послідовну кампанію нападок та агресивних звинувачень професора. Зрештою, ім’я одного з них відоме. Адже саме тогочасний керівник КП(б)У Л. Каганович 1927 р. з трибуни Х з’їзду партії назвав М. Хвильового лише слухняним виконавцем, діяльністю якого диригує М. Зеров. Учений представляв потенційну небезпеку тоталітарному режиму не лише як носій несхвалених згори ідей, а й своїм небажанням і невмінням підлаштовуватися під ідеологічну кон’юнктуру, надзвичайною популярністю у студентському і науковому середовищі. «Саме існування, сама лише праця й іронічний погляд його очей, і «старомодне» лицарство у відстоюванні своєї позиції – то був постійний докір пристосуванцям, полоненим режиму»10. Та й чи могла забути влада його виступи у період визвольних змагань 1917-1920 рр., коли, як стверджував М. Зеров у своєму огляді «Українське письменство в 1918 році» (1919), «всі свідоміші елементи нашого народу, вся наша невелика числом інтелігенція була мобілізована в інтересах державного будівництва України»11. Не забула, про що свідчить, наприклад, виступ на початку 1934 р. донедавна улюбленого учня професора – П. Колесника з доповіддю «Буржуазно-націоналістична концепція М. Зерова і хвильовізм», що через кілька місяців з’явилась у 4 числі журналу «За марксо-ленінську критику» під назвою «Плач Ярославни або агонія буржуазно-націоналістичної Камени (літературно-політична позиція М. Зерова)». У ній Колесник пригадав, зокрема, публікацію М. Зерова у журналі «Книгар» з гострою критикою більшовиків, надрукований портрет С. Петлюри і ще багато іншого. Щоправда, така запопадливість у виконанні владного замовлення не врятували самого П. Колесника, який пізніше був заарештований, засуджений і відбув тривалий час в ув’язненні.

У особливо важкому становищі М. Зеров опинився у 1930 р. під час сумно відомого судового процесу над «Спілкою визволення України» (СВУ). М .Зерова було викликано до Харкова, де проходило судилище, у якості свідка, але сьогодні достеменно відомо, що він повинен був опинитися на лаві підсудних. Адже було заарештовано його брата Михайла (майбутнього поета Михайла Ореста), від якого під час слідства вимагали дати компрометуючий матеріал на Миколу Костьовича. І лише стійкість Михайла, котрий мужньо тримався під час восьмимісячного ув’язнення, врятувала на цей раз Миколу Зерова. У грудні 1930 р. професор не прийняв пропозиції взяти участь у колективній праці, де б мала бути засуджена чергова антирадянська організація – «Промпартія». Усі ці гнітючі події не могли не відбитися на характері і продуктивності творчої роботи М. Зерова. Починаючи з 1926 р. він майже не виступає як літературний критик, припиняє публікувати вірші, зосереджуючись лише на перекладах і літературознавчих дослідженнях. Від М. Зерова вимагали прилюдного каяття у всіх можливих гріхах, зречення раніше обстоюваних ідей і друзів, вихваляння існуючого режиму. З часом тотальна облога лише посилювалася, нестерпною стає обстановка на місці роботи. «Невидима диригентська рука дедалі розпалювала пристрасті. Упереджено почали ставитися до кожної лекції професора, до всіх без винятку раніше надрукованих його літературознавчих праць, навіть до позалекційних розмов»12. Апогеєм звинувачень професора стали відкриті університетські партійні збори, що відбувались 15 грудня 1933 р., на яких планувалось вчинити розправу над М. Зеровим. Але сталось непередбачене – виступ М. Зерова присутні зустріли оплесками. Довелося ухвалювати спеціальну постанову міськкому партії, у якій засуджувалась позиція університетських комуністів і робились відповідні оргвисновки. Швидко були скликані другі збори, які вже пройшли за ретельно спланованим сценарієм.

Огидність ситуації полягала і у тому, що у цю брудну кампанію втягували викладачів і студентів. Під натиском згори студенти навіть брали соціалістичні зобов’язання по боротьбі з «націоналістичним охвістям» в університеті. Найменші спроби уникнути участі у цьому дійстві могли обернутися дуже сумними наслідками для відступників. 1 вересня 1934 р. М. Зерова було звільнено з викладацької роботи, але ще дозволено займатися на кафедрі науковою працею. А з 1 листопада 1934 р. наказом ректора М. Зеров був звільнений з університету. Того ж фатального листопада на знесиленого нещастями професора впала ще одна біда – від скарлатини помер його єдиний син десятирічний Костик, якого у сім’ї звали Котиком. У пошуках роботи М. Зеров на початку 1935 р. виїхав до Москви. Намагається знайти посаду за фахом, займається перекладацькою діяльністю. 28 квітня 1935 р., через два дні після дня народження, М. Зерова було заарештовано. Йому інкримінують участь у контрреволюційній націоналістичній організації, терористичну діяльність. Далі були кілька місяців допитів, моральних і фізичних тортур. На початку лютого 1936 р. М. Зерова було засуджено на 10 років таборів. Його висилають на Соловки, куди він прибуває на початку червня 1936 р. На перших порах професора влаштували прибиральником кімнат господарської частини, потім – до табірної бібліотеки. За таких умов М. Зерову якимось дивом вдавалося займатися перекладами, зокрема відомо, що він працював над «Енеїдою» Вергілія. Але період більш-менш стерпного існування тривав недовго. Восени 1937 р. відбулося посилення і до того нелегкого режиму, по усіх таборах прокотились криваві чистки в’язнів, зокрема таких, що не могли виконувати тяжку фізичну працю. Миколу Зерова було розстріляно за постановою Особливої трійки УНКВС разом з великою групою ув’язнених 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандормох поблизу міста Медвежегорськ (нині Республіка Карелія, Російська Федерація).

Батькові М. Зерова після численних запитів щодо долі сина, влітку 1940 р. було офіційно повідомлено, що Микола Костьович помер у табірній лікарні у квітні 1937 р. У свідоцтві про смерть, виданому вдові М. Зерова Ленінградським ЗАГСом у 1957 р. фігурує інша дата – 13 жовтня 1941 р. Причини смерті – параліч серцево-судинної системи. Місце смерті не вказано. Режим добре навчився заплутувати сліди своїх злочинів

23 січня 1958 р. відбулося засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР, на якому ухвалено рішення про перегляд справи по обвинуваченню М. Зерова. Вирок військового трибуналу Київського військового округу від 1-4 лютого 1936 р. і постанову Особливої трійки УНКВС Ленінградської області від 9 жовтня 1937 р. відмінено і справу припинено. Миколу Зерова було посмертно реабілітовано.

Сьогодні, на початку ХХІ століття, потрібно добре пам’ятати про тих багатьох українців, які не на словах, а на ділі утверджували гуманістичні європейські цінності, заплативши за свій вибір найдорожчим – власним життям. А серед них особливе місце посідає трагічна постать професора Миколи Костьовича Зерова.

Література:

  1. Гозенпуд А. Микола Зеров // Родинне вогнище Зерових. – К., 2004. – С. 72
  2. Ранд Е. Два роки в Києві: 1931 – 1933 // Наш сучасник Микола Зеров. – Луцьк, 2006. – С. 343
  3. Брюховецький В. Микола Зеров: літературно-критичний нарис. – К., 1990. – С. 274
  4. Зеров М. Твори: В 2 т. – К., 1990. – Т.2. – С. 464
  5. Зеров М. Виступ на диспуті «Шляхи розвитку сучасної літератури» // Зеров М. Українське письменство. – К., 2003. – С. 437
  6. Там само. – С. 438
  7. Брюховецький В. Микола Зеров: літературно-критичний нарис. – К., 1990. – С. 208
  8. Павличко Д. Безсмертний майстер // Наш сучасник Микола Зеров. – Луцьк, 2006. – С. 154
  9. Там само. – С. 153
  10. Коцюбинська М. На полі честі і культури // Наш сучасник Микола Зеров. – Луцьк, 2006. – С. 7
  11. Зеров М. Українське письменство в 1918 році // Зеров М. Українське письменство. – К., 2003. – С. 249-250
  12. Косян В. Чародій слова // Наш сучасник Микола Зеров. – Луцьк, 2006. – С. 316

доц. Сергій Денисюк