Повідомлення про помилку

Strict warning: Only variables should be passed by reference в eval() (рядок 3 із /var/www/clients/client232/web273/web/modules/php/php.module(80) : eval()'d code).

Журнал „Українська хата” (1909-1914) в історії української культури

Події та новини кафедри

Літературно-художній, критичний та публіцистичний журнал „Українська хата” (1909 – 1914) був не просто періодичним виданням – носієм різнорідної інформації, а насамперед важливим осередком суспільного життя, середовищем новітніх ідейних пошуків, передової громадсько-політичної, естетичної думки, що сприяв гуртуванню українства напередодні вирішального етапу боротьби за національну державність. Упродовж п’яти років часопис будив і плекав національну свідомість, виступав в обороні української історії, культури, мови від нападок російських великодержавних кіл та відповідного штибу видань, розробляв ідеологічні засади новітнього українського визвольного руху.

Перша книжка журналу з-поміж 64 виданих номерів побачила світ 6 квітня (24 березня за старим стилем) 1909 р. Відповідальним редактором, секретарем і адміністратором журналу був Павло Богацький, який поєднував ці обов’язки з постійною літературно-критичною, мистецтвознавчою та письменницькою діяльністю. Активну участь у заснуванні і організації діяльності журналу відіграли М. Сріблянський (спр. Микита Шаповал), М. Євшан (спр. Микола Федюшка), Андрій Товкачевський. Саме їм належить вирішальна заслуга у витворенні громадсько-політичної й культурно-естетичної платформи журналу, що по суті представляла нову течію української суспільної думки – „хатянство”.

Видання на різних етапах свого існування репрезентувало себе дещо відмінно: у 1909 р. як літературно-науково-громадський і економічний ілюстрований місячник, з 1910 р. визначення „економічний” зникло, з 1911 р. він характеризується як літературно-громадський український місячник, а з 1913 р. і до останнього номера як літературно-критичний громадський український місячник. З часом мінялись обсяг, структура і оформлення журналу, однак незмінною залишалась послідовна активно-наступальна позиція видання щодо усіх актуальних проблем національного, соціального, політичного, культурного життя. „Хатяни” як представники молодого покоління національно свідомої інтелігенції з його ідеалами національно-самостійницького характеру, зосереджували свої зусилля навколо питання „як зробити Україну вже тепер політичною силою” (І. Франко). Важливу роль у розбудові модерної нації, поглибленні національної свідомості мала відіграти національна духовна культура, яка бачилась не лише важливою прикметою нації, а й одним із суттєвих чинників національного відродження.

Література, яка вважалася «хатянами» основним виразником національного життя посідала центральне місце в журналі. За умов колоніальної залежності на письменство пригнобленого народу завжди покладались великі сподівання у справі національно-визвольного руху, формування нового типу національно свідомої особистості, що зумовлювало поліфункціональність літератури. Громадянське покликання художнього слова не втратило свого значення і на початку ХХ ст.. Але разом з тим все більш очевидною для національної інтелігенції, і в першу чергу для її наймолодшої генерації, постала потреба знаходити гідну відповідь на запити нової доби. Саме тому «хатяни», виступаючи за повноцінний і всебічний розвиток літератури, вважали життєво необхідним оновлення художньої системи національного письменства, його вихід на нові орбіти естетичного розвитку. Питанням першорядної ваги стало осмислення тогочасної літературної ситуації під кутом зору нових завдань і вимог до письменства, з якими виступила молода генерація українських митців на початку ХХ ст.. Внаслідок глибокого, масштабного, проникливого, а часом і занадто прискіпливого аналізу літературно-мистецького життя, «хатяни» вказали на безперспективність окремих явищ і тенденцій, що гальмували розвиток літератури, закріплювали за нею статус колоніальної, провінційної та неповної (художнє українофільство, рецидиви етнографічного побутопису, народницька концепція літературної творчості). Однак неприхильне, а нерідко і упереджене ставлення до вказаних явищ не переносилось «хатянами» на літературну традицію в цілому. Пошук ними культурного самоозначення, визнаного за сенс діяльності молодого покоління творчої інтелігенції, зумовив звернення до культурно-естетичного досвіду попередників, спрямував їх у напрямку засвоєння кращих національних традицій через їх переосмислення, визначення та відбір усього дійсно вартісного, спроможного допомогти розвиткові письменства. Критично налаштовані щодо народницької концепції національної літератури теоретики журналу звертаються до витоків української духовності, попередніх культурно-історичних епох та тих вершинних постатей, які їх найяскравіше репрезентують. Серед духовних подвижників нації «хатяни» особливо виділяли постаті Г. Сковороди, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова. Присвячені їм студії стали вагомим внеском у наукове поцінування видатних попередників.

Поряд з цим теоретики видання входили в сутність сучасного літературного процесу, окреслювали його параметри і специфіку, визначали на цій основі перспективну лінію розвитку письменства. Вони утверджували необхідність фронтального, всебічного та глибокого оновлення української літератури як динамічної, диференційованої системи на основі синтезу кращих національних традицій з передовими здобутками світової культури. Сутнісними прикметами новітньої української літератури вважались імпресіонізм та індивідуалізм. Стрижневий зміст індивідуалізму – заперечення нівеляторських, егалітаристських тенденцій сучасного світу, боротьба за свободу особистості, за вільний розвиток творчого, будівничого потенціалу кожної людини, самоцінність якої протиставлялась абстрактному, знеособленому загалу. Індивідуалізм трактувався «хатинами» як основа самосвідомості нації, що перебуває на злеті духовного і політичного пробудження і потребує в ім’я високого ідеалу незалежності України удосконалення та всебічної реалізації кожного представника спільноти. У сфері художньої творчості індивідуалізм передбачав необмежений вияв творчої індивідуальності поза нормами та приписами, спрямований на розбудову літератури, що сприяла б вихованню нової людини – активного будівника нового життя. Зразки такого роду творчості «хатяни» знаходили у доробку Лесі Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника та інших митців, які своїми художніми знахідками, базованими на органічному синтезі новітніх тенденцій з національними традиціями, новаторській концепції особистості, взаємозалежності етичного та естетичного начала сприяли глибокому і всебічному пізнанню українського народу. З огляду на конструктивне призначення нового письменства, з боку критиків журналу зазнали негації декадентські тенденції, що проявились в українській літературі. Але, як і їх попередник І. Франко, «хатяни» вважали декаданс нетиповим явищем на національному ґрунті, ментально несумісним з українською душею. Серед тих, кого захопила нездорова тенденція, означена М. Євшаном як «манія літературності», називали «молодомузівців» О. Луцького, С. Твердохліба, С. Чарнецького. Важливим фактором оновлення літератури мало стати засвоєння передового досвіду світового письменства, але не шляхом сліпого і безвольного наслідування чужоземних зразків та бездумного перенесення нових прийомів і засобів на український ґрунт. Це виразно засвідчила полеміка «хатян» з першими проявами футуризму в українській літературі, репрезентованого збірками М. Семенка «Дерзання» та «Кверофутуризм» .

Центральне місце у журналі займав літературно – художній відділ. На його сторінках була широко представлена творчість письменників усіх частин розшматованої ворожими імперіями України, переважно митців молодої генерації. Серед кількох десятків поетів, чиї твори з’явились на шпальтах часопису і увійшли до антології «Українська хата: Поезії 1909-1914р». (К. 1990), упорядкованої В. Шевчуком, можна виділити ядро ідейно і художньо зближених між собою митців, яких можемо вважати «хатянами». До них відносимо Г. Чупринку, О. Олеся, М. Філянського, М. Коваленка, Ю. Будяка, О. Коваленка, О. Неприцького – Грановського, М. Шаповала. Для світосприймання «хатян» характерне активне ставлення до дійсності, не втеча від життя, а сміливий рух йому назустріч, постійний пошук гармонії та ідеалу краси і щастя, віра у невичерпні можливості людини. «Краса відроджуення країни» (О. Олесь) надала піднесеної оптимістичної тональності їхнім поетичним творам. «Хатяни» були переважно неоромантиками, оскільки неоромантизм був найбільш суголосним добі національного піднесення стилем. Враховуючи індивідуальну своєрідність творчості кожного з поетів – «хатян», вважаємо за доцільне вести мову про них як про окрему поетичну школу, що стала помітним явищем у поступальному русі літературного процесу і відіграла важливу роль у розвитку українського письменства ХХст., підготувавши грунт для поетичного спалаху доби «Розстріляного Відродження». Особливо знаковим бачиться той факт, що саме в «Українській хаті» розпочали свій творчий шлях молоді тоді П. Тичина, М. Рильський, М. Семенко, П. Савченко, В. Свідзінський та ін.

Надзвичайно цікавою була і проза журналу. За трохи більше як п’ять років існування часопису з його сторінок побачили світ твори О. Кобилянської, В. Винниченка, Н. Романович, Н. Кибальчич,О. Романової, О. Плюща, І. Липи, Г. Журби, Г. Хоткевича, М. Яцкова, П. Богацького, Ю. Будяка, О. Неприцького – Грановського, Гордія Юрича та багатьох інших митців слова. Тут друкувались уже відомі автори і початківці, літератори різні за ступенем обдарованості і художніми смаками, представники усіх частин України. Творчість письменників відбивала і загальні процеси, що були характерні для тогочасного українського письменства і водночас має риси, котрі притаманні для групи митців, названих нами «хатянами». Насамперед це стосується нової концепції людини, яку знаходимо в творах певного проблемно – тематичного кола, що домінували у прозі «хатян». Інтелігенція на тлі складного і суперечливого, наповненого суспільними катаклізмами початку ХХ ст. з його напруженим, динамічним ритмом життя, разючими контрастами, ростом спадом революційної активності, її турботи, болі, страждання і надії стати здебільшого предметом художнього осмислення прозаїків журналу. («Страшна помилка» О. Плюща, «Петля» Ю. Будяка, «Тайна» І. Личка, «Таємна постать» О. Неприцького – Грановського, «На півдороги» П. Богацького, «Гістерія» Г. Журби, «Глас вопіющого» М. Рильського та ін.).

У журналі часом з’являлись драматичні твори (С. Черкасенка, В. Євтімовича), друкувались твори зарубіжних письменників в українських перекладах (Ш. Бодлера, К. Гамсуна, П. Верлена, П. Альтенберга, М. Метерлінка, С. К’єркегора та ін.). У контексті особливого зацікавлення «хатянами» сучасною світовою естетичною думкою видається невипадковою поява у журналі перекладів праць Е. Геккеля «Світові загадки», Ф. Куммера «Про зміну літературних поколіннів», Я. Вассермана «Літерат або міт про індивідуальність». На сторінках часопису містились мистецтвознавчі матеріали, статті з проблем лінгвістики та етнографії. Так у числах за квітень – травень 1912 р. вміщено велику розвідку Г. Коваленка «Про український стиль та українську хату».

Видання україномовного, радикально налаштованого журналу упродовж п’яти років за умов постійного цензурного пресу, фінансової скрути, нерозуміння з боку частини українського суспільства було без перебільшення справою подвижницькою. З початком Першої світової війни «Українська хата» була закрита, П. Богацького заарештовано і заслано до Сибіру, де він пробув аж до лютневої революції 1917р. Відкривалась якісно нова сторінка в історії України, позначена сплеском національно – визвольної боротьби, відновленням державності українського народу, до чого неабияк прислужились своєю самозреченою працею представники української інтелігенції, що об’єднались довкола журналу «Українська хата».

доцент Денисюк С.П.