Повідомлення про помилку

Strict warning: Only variables should be passed by reference в eval() (рядок 3 із /var/www/clients/client232/web273/web/modules/php/php.module(80) : eval()'d code).

Особливості співвідношення у науковому дискурсі (МИ авторське)

Події та новини кафедри

Науковий дискурс як специфічний для науки спосіб організації мовленнєвої діяльності охоплює різноманітні компоненти: когнітивні (поняття, схеми, об’єкти, методи, програми, парадигми, епістеми), лінгвістичні (тропи та фігури мови, термінологія, мовленнєві акти, синтаксис, семантика та прагматика мови) та політичні (заборони і приписи, форми педагогічного впливу, соціальної взаємодії та дисципліни).

Як відомо, основними прикметами наукового мовлення є понятєвість, логічність, узагальненість, об’єктивність, точність, стандартизація висловів. У науковому дискурсі категорія особи виявляється досить своєрідно: замість займенника першої особи однини «я» вживається займенник «ми» (авторське ми). Тлумачення поняття в словнику лінгвістичних термінів «об’єднання адресанта і адресата»; «спрямування уваги адресата на предмет мовлення, тему дослідження» [7, с. 5] потребує конкретизації.

Мовець і адресат є стрижневими компонентами комунікативної ситуації. Здебільшого для називання себе учасник комунікації послуговується займенником першої особи або дієслівною формою першої особи. Використання цих мовних форм якнайповніше виявляють специфіку відповідної семантики, дозволяють точно ідентифікувати комуніканта, уникнути додаткових відтінків значення.

На сьогодні у низці мовознавчих праць уже диференційовані особливі варіанти значень першої особи, зокрема – ми авторське або ми царське [1, с. 268–269; 6, с. 324;]. Не всі вони були здобули широкого висвітлення. Ширшої розробки здобули питання «лексикографічного опису займенникових іменників, функційної систематизації морфологічних форм, дослідження категорії числа, стилістичних функцій експлікаторів персональних значень у тексті» [11], а різні аспекти їх осмислення представлені в працях М. Сулими, В. Виноградова, І. Вихованця, В. Карасика, В’яч. Іванова, Б. Успенського, Н. Ясакової та ін. У праці «Українська фраза. Коротенькі начерки» М. Сулими розглянуто «маєстатну (звеличальну)» та авторську множину. Вченим окреслено вживання множинних форм, що стосуються однієї особи, предмета чи явища, розглянуто значеннєву відмінність різних форм ми. На його думку, маєстатна і авторська множина належить до форм чужоземного походження, давньоукраїнської книжної традиції [8, с. 21]. Праця В. Виноградова описує випадки непрямого вказування в контексті висвітлення експресивно-стилістичних функцій категорії числа. Спільне ми, вчений тлумачить як я, яке висловлюється від імені колективу або як форму приховування себе за іншими, або зі «скромності, авторської величі, урочистої поважності» [2, с. 275], а також припускає можливість уживання ми в разі вираження співрозмовникові співчуття або насмішки.

І. Вихованець виокремлює різні види функцій для я та ми. Головна з них – це указування на особу мовця. Окрім неї вчений називає й низку похідних від неї функцій: 1) уживання я для позначення людиною власної сутності, себе в довкіллі; 2) узагальнене значення я; 3) абстрактне, узагальнене значення ми; 4) уживання ми замість я в авторському мовленні (науковому викладі, розповіді тощо); 5) уживання ми замість займенникового іменника другої або третьої особи в емоційно-експресивному мовленні [3, с. 194–195].

Авторське ми в українському мовознавстві усталено вважають характерним саме для наукового дискурсу. Специфіку авторського ми в науковому мовленні активно опрацьовували й російські лінгвісти. В. Карасик спостеріг, що у сучасній англомовній науковій літературі авторське ми майже не вживається. Науковець потрактовує це дещо вільнішим стилем наукового викладу в працях американських, британських, канадських дослідників, ніж у працях радянських мовознавців школи, що містять особисті присвяти, неформальні подяки й особисту інформації в передмовах [5, с. 227]. В’яч. Іванов обґрунтовує функціонування множини в наукових працях наявністю в них колективного суб’єкта-автора, потребою врахування досвіду попередніх досліджень з певної теми [4, с. 556].

Б. Успенський авторське ми тлумачить його здатністю виражати як асоціацію, так і дисоціацію автора та читацької аудиторії, тобто, може слугувати чинником як об’єднання автора з читачем, так і вилучення автора з діалогічної ситуації [9, с. 27]. Аналогійні міркування щодо авторського ми висловив і І. Вихованець, вказавши, що «у низці випадків ми є інклюзивним – стосується не тільки автора, а й читача як співрозмовників і своєрідних свідків або співучасників описуваних подій» [3, с. 194–195]. Таке значення, на думку В. Хіміка, орієнтує на певну неозначеність осіб, що належать до вказаного кола комунікантів, зумовлює зміну характера адресації суб’єкта, механізми послаблення ролі мовця, уможливлює заміну ми на ви. Засвідчують реалізацію такої семантики в тексті прямі вказування на узагальненість адресата (наприклад, дорогий читачу, любий друже, до товаришів, зверніть увагу тощо). Дослідник спостеріг й іншу особливість інклюзивного ми – протиставлення одиничності / множинності адресатів може мати амбівалентний характер, нівелюватися залежно від конкретної ситуації, де актуалізований адресат може набувати як одиничного, так і множинного статусу [10, с. 43].

Отже, питання функціювання граматичного значення першої особи множини в науковому дискурсі (ми авторське) є актуальним і досі. Така форма множини не завжди вказує на множинність об’єктів і може виступати носієм інклюзивних та ексклюзивних значень, що реалізуються за певних комунікативних умов. Ми в науковому дискурсі вказує на невизначену кількість людей, що беруть участь в мовленнєвій діяльності, слугує своєрідною об’єднувальною ознакою між ними і мовцем, характерною йформою взаємодії.

Література

  1. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Эмиль Бенвенист. – [2-е изд.]. – М. : Едиториал УРСС, 2002. – 448 с.
  2. Виноградов В. В. Русский язык (Грамматическое учение о слове) / В. В. Виноградов. – М. : Высшая шк., 1986. – 640 с.
  3. Вихованець І. Теоретична морфологія української мови : Академічна граматика української мови / Іван Вихованець, Катерина Городенська; за ред. І. Вихованця. – К. : Пульсари, 2004. – 400 с.
  4. Иванов Вяч. Вс. Избранные труды по семиотике и истории культуры / Вяч. Вс. Иванов. – Т. 1 : Знаковые системы. Кино. Поэтика. – М. : Школа «Языки русской культуры», 1998. – 912 с.
  5. Карасик В. И. Язык социального статуса : [монография] / В. И. Карасик. – М. : Гнозис, 2002. – 333 с.
  6. Курс сучасної української літературної мови : у 2 т. / за ред. Л. А. Булаховського. – Т. 1 (1. Вступ. 2. Лексика. 3. Фонетика. 4. Морфологія. 5. Наголос). – К. : Рад. шк., 1951. – 519 с.
  7. Словник української мови : в 11 т. – Т. 11. – К. : Наук. думка, 1980. – 700 с.
  8. Сулима М. Українська фраза. Коротенькі начерки / М. Сулима. – Харків : Рух, 1928. – 97 с.
  9.  Ego Loquens: Язык и коммуникационное пространств : [монографія] / Борис Успенский. – М.: Российский государственный гуманитарный университет, 2007. – 320 с.
  10. Химик В. В. Категория субъективности и её выражение в русском языке / В. В. Химик. – Л. : Изд-во Ленинградского ун-та, 1990. – 184 с.
  11. Ясакова Н. Категорія персональності: природа, структура та репрезентація в українській літературній мові : [монографія] / Наталія Ясакова. – К. : НаУКМА, 2016. – 328 с.

доц. Кривенко С.М.