Повідомлення про помилку

Strict warning: Only variables should be passed by reference в eval() (рядок 3 із /var/www/clients/client232/web273/web/modules/php/php.module(80) : eval()'d code).

Міфологія і сучасність

Події та новини кафедри

Вивчення навчальної дисципліни «Історія української культури: код нації» передбачає опрацювання студентами «Духовна культура давніх слов’ян. Міфологічний світ слов’ян-язичників». До основних проблем теми належать: міфологічний характер первісного мислення та освоєння світу; міфологічні уявлення слов'ян; міф як обряд і ритуал відтворення буття і самосвідомості прадавнього суспільства; антропологізм, фантазування, традиційність – основні ознаки міфологічного світогляду; архетипи міфологічної свідомості, міфологія і сучасність.

В доповіді увага буде зосереджена на цікавій і дуже важливій проблемі, присвяченій значенню міфології в сучасному світі. Розглядаючи проблеми міфології в сучасному світі, слід оглядово зупинитися на історії виникнення міфів, характерних рисах міфу, ознаках міфологічного світогляду, видах міфів, уявленню сучасних людей про роль і значення міфів в суспільному житті народів та показати, що навіть в ХХІ столітті в умовах глобалізації та інформаційного суспільства міфологізація масової свідомості є міцним підгрунтям політичного шарлатанства та значення в цьому ЗМІ.

У соціальних спільнотах, де поширений певний міф, цей міф вважається правдивою історією про події, що мали місце у минулому. Більшість спільнот має два види традиційних історій: «справжні історії» — міфи та «вигадані історії» — байки чи казки. Історія міфу зазвичай відбувається у прадавні часи, коли світ не був таким, яким він є зараз (так званий «міфологічний час»), і пояснює яким саме чином він став таким як тепер, та як виникли ті чи інші предмети, звичаї, соціальні норми, соціальні інститути чи табу. Головними героями міфів зазвичай є боги, надприродні істоти, герої і люди. Як священні історії, міфи задають суспільні норми, тому часто схвалювалися правителями, або священиками, чи людьми, які мали справу з релігією та сакральними практиками.

Для первісного міфу характерні такі риси: Синкретизм — людина з таким світоглядом сприймає світ як первісно нерозрізнений, цілісний попри його протилежності. Символізм — міфи завжди глибоко символічні, мають не лише буквальне, але й опосередковане значення. Генетизм — походження одних речей і явищ від інших, де старе є ціннішим, ніж нове; основне питання — хто кого породив. Тотемізм — спорідненість людей з певними рослинами чи тваринами, походження від них і отримання покровительства. Анімізм — віра в існування душі й духів, які керують матеріальним світом. Фетишизм — віра в речі з магічними силами. Магія — віра у вплив на світ за допомогою ритуалів, слів, через використання надприродних сил [1].

Для міфологічного світогляду характерним є:

По-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка – тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі.

По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок – панування циклічної моделі історичного часу.

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство – це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт ; об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний [2].

Загальноприйнятої класифікації міфів не існує. Так спроби класифікувати міфи проводили дослідники Джозеф Кемпбелл, Андрій Топорков, Єлеазар Мелетинський, письменники Хорхе Луїс Борхес та Крістофер Букер. Однією з найпоширенішихкласифікаціяМелетинського:

1. Етіологічні (пояснювальні) — пояснюють появу різних природних і культурних явищ. Загалом всі міфи є етіологічними, оскільки розповідають як дещо виникло або змінилося;

2. Космогонічні — оповідають про походження світу (Космосу — впорядкованого світу, що протиставляється Хаосу), його влаштування і зміни;

3. Астральні — оповідають про походження небесних світил: Сонця, Місяця, зірок, сузір'їв, комет;

4. Солярні та лунарні міфи — розповідають про походження і функції Сонця та Місяця;

5. Антропогонічні — про появу людини і набуття нею звичного «тепер» вигляду;

6. Міфи про близнюків — розповідають про діяння близнюків, котрі зазвичай є втіленнями протилежних начал. Близнюки або протистоять один одному, або дружать, вершачи подвиги і добуваючи культурні блага;

7. Тотемічні — про тотемних предків-покровителів (тварин або рослин), як вони стали тотемами і впливають на життя людей;

8. Міфи про вмираючого й воскресаючого бога (героя) або календарні міфи — оповідають про причини появи змін пір року, сезонних свят і обрядів;

9. Героїчні міфи — про діяння героїв, облаштування ними світу для життя людей, добування/створення культурних благ;

10. Міфи про непорочне зачаття і чудесне народження — виділяються як у самостійну групу, так і мотив у міфах інших груп. Оповідають про народження героя чи бога без участі батьків чи тільки від однієї особи;

11. Міфи про всесвітній потоп — поширена категорія міфів про потоп, як правило кару богів, в ході якого рятується невелика група людей, гідних започаткувати нове людство;

12. Есхатологічні — оповідають про кінець світу і його відродження.

Деякі способи класифікації в міфології розрізняють міф та легенду: міфом вважають оповідання про богів, виникнення світу тощо, легендою — історії про героїв-людей, основою яких є історичні події та постаті [3].

Сучасні уявлення про міф при всьому їх розмаїтті дозволяють зробити деякі узагальнюючі висновки: 1. міфи - це намагання людей збагнути своє буття за допомогою емоційних і логічних асоціацій; 2. міф пов’язаний з колективним досвідом, який для індивіда став об’єктом мудрості предків; 3. міф не потребує перевірки, логічного обґрунтування; 4. міф відображає закономірності природи, персоніфікує їх; 5. структура міфів відображає певні особливості психіки людини; 6. особливості міфологічного мислення пов’язані з браком загальних абстрактних понять. Звідси, потреба висловлювати загальне, універсальне через конкретне; 7. міфологія -- це найдавніша і вічна форма вияву творчих здібностей людини.

Саме тому система міфів, міфологія різного типу виявляє себе в основі всіх форм і типів людської культури, а особливо в політиці та в мистецтві. Міфологічне мислення - це спосіб розуміння світу, воно виступає в ролі своєрідної філософії людини. Особливості міфологічного світосприйняття впливають на всі почуття і емоції митців, це особливий тип мислення (або образне вираження емоцій).

Крім того, міфи виконують важливу функцію - вони обґрунтовують моральні норми, що склалися в суспільстві, містять практичні правила людської поведінки. Тому міф є активною соціальною силою, що впливає на розвиток сучасної культури, це ідеальний взірець традиційних моральних цінностей [4].

Тому міф є не тільки історичною, релігійною, літературною, але й соціально-політичною реалією, яка в основному відображена в політиці, ЗМІ і рекламі. В цьому випадку поняття "міф" має значення "штучно створене уявлення про реальні суспільні процеси". Звичка ототожнювати міф тільки з архаїчним пережитком минулого походить з невірного розуміння суті міфу. Яка полягає у створенні ряду настанов у соціальній, культурній, ритуальній сферах життя з метою збереження Гармонії суспільства, нації, племені.

Саме на прикладі історії та ідеології останніх років видно, що міф продовжує воскресати на кожному новому витку історії, і дуже часто з подачі владних структур.

Політичний міф - це форма колективної психіки, яка пояснює політичну реальність цілісними чуттєво-образними засобами. Міф згуртовує людей у суспільні групи навколо героя, події, ідеї. Міф може відігравати як конструктивну, так і деструктивну роль у суспільстві. Скажімо, міф про те, що національна незалежність автоматично підвищить добробут народу, сприяє консолідації народу довкола національної ідеї. Однак міф про те, що держава повинна захищати всі верстви населення, є гальмівним чинником реформ. Міф або стає архетипом (первинним глибоким пластом колективного безсвідомого), або виявляє себе як активний чинник масової свідомості. Міфологізація масової свідомості є міцним підгрунтям політичного шарлатанства.

У політичні міфи люди вірять, бо це дає змогу зрозуміти невідоме або віддалене минуле. Їх використовують і з метою мобілізації значної кількості людей на певні дії, скажімо, на підтримку непопулярних політичних рішень політичних діячів і навіть антинародних політичних режимів.

Головні типи політичних міфів - провідні; за структурою "ми і вони"; героїчні; псевдоміфи.

Провідні міфи дають змогу у той чи інший спосіб формувати, спрямовувати колективну, загальнонародну свідомість. До них належать міфи про окремі нації, держави, політичні устрої, режими, форми правління. Так, є чимало міфів про унікальність окремих політиків чи форм правління.

Міфи за структурою "ми і вони" створюють і використовують виключно з метою виокремлення окремих структур, їх протиставлення. Наприклад, політичні партії часто використовують подібні міфи під час референдумів, виборів, досліджень громадської думки з єдиною метою - подати себе у виграшному вигляді, кращій итуації, ніж супротивники.

Героїчні міфи пов'язані насамперед із конкретними людьми - політичними, державними діячами, лідерами, непересічними особистостями, що подаються загалові взірцями для наслідування.

Псевдоміфи - це міфи сучасної, тимчасової, короткотривалої дії. Скажімо, у період виборів деякі політики формують і поширюють думку, що "лише вони й тільки вони спроможні вивести країну з кризи", "покінчити з казнокрадством, корупцією і тіньовою економікою", "вирішити проблему безробіття" та ін.

Конструюють міфи суб'єкти політичного процесу, а поширюються вони фактично всіма засобами інформації з урахуванням того, що міфи є надто сприйнятливими для людей і потребують чимало зусиль для спростування, деміфологізації.

Широкого розповсюдження в суспільстві міфи набувають в умовах інформаційого дефіциту, зумовленого об'єктивними (низький рівень культури і освіти і тенденційність ЗМІ) або суб'єктивними факторами. В цьому випадку люди будуть вбачати причини негативних явищ виключно у "підступах ворогів", у діях "поганих" етнічних чи соціальних груп. Причому вибір цих груп може здійснюватися як на основі стереотипів, поширених в даному суспільстві або ж засвоєних із ЗМІ, так і виходячи з якихось особистих уявлень, ізольованих елементів особистого досвіду. Так виникає міфологічний тип соціально-політичних уявлень, для якого особливо характерний пошук "козлів відпущення", схильність до концепції заколоту в розв'єязанні соціально-політичних питань. Першопричиною всього позитивного, що виникає чи може виникнути в суспільстві, також виявляється наділеним міфічними рисами персонаж: богом дпнний монарх, харизматичий вождь чи герой.

Міфологічний тип соціально-політичних уявлень співвідноситься із ідеологіями, ключовим моментом яких є поняття ворога, якого треба ліквідувати. Ця риса характерна як для ультраконсервативних, так і для революційних ідеологій. Ультраконсервативним ідеологіям "образ ворога" необхідний, щоб звинуватити дії "підривних сил" об'єктивні процеси, які розмивають підвалини існуючих порядків. Революційній ідеологі образ ворога потрібен тому, що без нього неможливо мобілізувати маси на повалення існуючої влади. Образ ворога, природно, є органічним компонентом всіх національних ідеологій.

Соціально-психологічну базу міфологічних уявлень не завжди створюють групи і люди, які відчувають різноманітні інформаційні дефіцити. Найчастіше це трапляється на грунті гострого відчуття соціальної чи особистої обділеності. Соціальний чи матеріальний статус, який розглядається як незаслужено. Ненормально низький, може привести до пошуку конкретних сил і людей, які винні в цій несправедливості. Хоча в даному випадку не створюється "індивідуальний" міф для кожної конкретної ситуації, а до узагальненого ідеологічного міфу лише пристосовують дані реального довіду.

Міфологічний тип свідомості характерний і для такого поширеного ідейно-політичного явища, як популізм.

Популізм не являє собою якусь визначену систему політичних поглядів і цінностей. Це певний спосіб політичної мобілізації мас, який здійснюється немовби через голову існуючих інститутів і організацій. Головні його особливості: спрощення суспільно-політичної дійсності шляхом зведення її до боротьби добра і зла; політична програма, заснована на найпростіших панацеях, які нібито дозволяють водночас вирішити найбільш гострі економічні та соціальні проблеми.

Дуже важливим фактром міфотворчості є поняття харизми. Грецьке слово "харизма" перекладається як "дар, благодать". Саме харизмі приписують взагалі міфічні властивості тієї чи іншої людини. Однак слід зазначити, що харизма буває двох видів - набута і вроджена. Наприклад, відомо, що авантюрист граф Каліостро мав дар передбачати майбутнє. Вважається, внаслідок того, що він народився під час виверження вулкана, частина енергії виверження передалася йому. Це приклад класичної природженої харизми. Французькі королі, як відомо, мали дар лікувати хворих на золотуху. Але з цим даром вони не народжувалися, а отримували його під час коронації, що і було закріплено у "Трактаті про коронацію" 1374 р. Це вже приклад набутої харизми.

Харизма має велике значення для створення героїчних міфів та псевдоміфів. Але ж для вдалого створення такого міфу дуже важливо вибрати об'єєкт, на базі якого буде створений образ героя. Для того, щоб наділити свого героя надприродними властивостями, він повинен також мати високий рівень загальнолюдських властивостей, які підносили б його над масами: сильну волю, яскраво виражені психічні та емоційні прояви. Також "герой" не тільки сам повинен безмежно вірити в свої надприродні властивості, але й мати так званий "хор", тобто групу послідовників, які б теж вірили в його силу та місію.

Саме міф формує ідентичність, творить "колективну ідентичність", а також формує та структурує простір. Остання функція особливо важлива для реалізації геополітичних ідей, бо забезпечує ідентичність колективного суб'єкта і його нерозривний зв'язок з об'єктом (територією). В той же час міфи "енергізують" колективність, забезпечуючи єдність мислення та дії. Політичні міфи існують як особливий тип - міфи ідентифікації, як от "міф приєднання", реалізований у політичному міфі прозахідної орієнтації.

Рекламні міфи.Якщо торкнутися реклами, то структура створення рекламних міфів подібна до тієї, за якою складають міфи героїчні: береться реально існуючий товар, вихваляються його достоїнства. Замовчуються недоліки, популярно пояснюються покупцеві, чому саме цей товар йому потрібен. Із розвитком ЗМІ система створення міфів стає все більш спрощеною. Бачачи рекламу якогось товару по телевізору, на плакатах у місті, чуючи її постійно по радіо, наштовхуючись на неї в газетах, людина вже інстинктивно почне віддавати перевагу розкрученому бренду. Наприклад, в рекламі зубної пасти "Колгейт" половину курячого яйця мажуть пастою, іншу ні, потім яйце опускають в кислоту, після чого стоматологічним приладом перевіряють на міцність шкаралупу. Але хіба в реальності хто-небудь проробляв або робитиме такий досвід? Завдання реклами в тому лише, щоб ми повірили, що такий досвід був, що ми навіть самі можемо його провести, що для наших зубів ця паста корисна, а відповідність реальності - справа десята. Такі емпіричні або теоретичні докази - лише прийом, такий же, до якого вдаються у багатьох міфах. Реклама, наприклад, пропонує декілька моделей пведінки, які приводять до успіху в самих різних сферах життя. При цьому успіх, природно, гарантований тільки при використанні певного товару. Так, наприклад, позаконкурентними завойовниками жіночих сердець стають чоловіки, що користуються певним засобом для гоління, певним дезодорантом і т.і.

Одним з перших міфологічних потенціал ЗМІ помітив канадський соціолог М. Маклюєн, який займався вивченням дії телебачення на масову свідомість. Він вважав, що телебачення міфологізує людське спілкування. Властива телебаченню постійна зміна картинок призводить до того, що єдиним засобом об'єднання розрізнених частин інформаційної мозаїки є міф. Згідно з Маклюєном, разом з телебаченням наступає епоха "нової племінної людини". Телевізійні новини - це міфи. Вони засновані на реальних подіях (і те не завжди), але не є дзеркалом реальності. Факти - лише привід, відправна крапка для формування телевізійного міфу. При цьому міфологічне трактування реальних подій здійснюється телебаченням так правдоподібно, що глядач приймає міф за реальність.

Дослідник Дуглас Рашкофф у праці "Медіавірус" (1988 р.) аналізує міфологічну мову телебачення. Телебачення стає своєрідним обрядом (becoums thee ceremony), мовою племені (ov thee tribe). Стає очевидним, що під риторикою на телебаченні присутні древні тантричні ритуали, які пов'язані зі смертю, лімбом і воскресінням, перетлумачення і узурпування тієї мовної системи, що називається "релігія". Як релігія приховує стародавнє знання і стародавні технодлогії впливу, так само й телебачення за допомогую фокусування відеоряду і монтажу приховує свою владу, яка спрямована на спонукання до прийняття з найменшим опором певного тлумачення одкровення. Іншими словами, глядачу/члену племені пропонується як ситуація пасивного сприйняття, так і введення у транс і наділення ілюзорною могутністю, вводить у світ віртуальних мрій та фантазій. Де вони, начебто, повністю реалізуються [5].

Ті, яким належала влада, за всіх часів обов'язково підтримували різні міфологічні системи. Конфуціанство було державною релігією Китаю [6], сінтоїзм - Японії, брахманізм - Індії, зороастризм - Ірану. Рим і Греція стали зразками віротерпимості і мирного співіснування найрізноманітніших міфологічних систем. У сучасному західному світі державними міфологемами є Гуманізм і Права Людини, не дивлячись на те, що де-факто вони залишаються країнами християнськими.

Отже, в основі дії тих, кому належить влада, лежать цілком прагматичні і прості судження:

1. Міфологічні системи дають вихід для підсвідомого прагнення кожної людини до ірраціонального. Це знижує внутрішнє напруження людей, дає велику мотивацію і при зводить до підвищення продуктивності праці кожного окремого члена суспільства. В недалекому минулому в нашій країні віра в комунізм творила чудеса. І такі приклади знайдуться в будь-якій цивілізації - релігійний екстаз і натхнення дійсно фантастично піднімають продуктивність праці.

2. Міфи знімають страх смерті і дають можливість продуктивно працювати і жити людям старшого покоління, для яких смерть стає одним із суттєвих питань буття. А також допомагають ефективно воювати солдатам, жертвувати собою.

3. Міфологічні системи є підгрунтям фантазії поетів, художників і музикантів. А без останніх неможливі свята - засоби зняття напруги в суспільстві і контрольованого виходу стихійних народних сил. Чим більше радощів і сміху під ча с свят (і буднів теж). Тим продуктивніше працюють люди потім. Люди, які побували в Бразилії на знаменитому карнавалі, можуть підтвердити, що контрольоване язичницьке буйство первісної сексуальної стихії - це добрі ліки проти сірих буднів, сімейних проблем і різних молодіжних бунтів. Язичники задовго до Фрейда з'ясували, що придушена сексуальна енергія - зло, яке заважає продуктивно працювати кожній людині і створює масу проблем для тих, хто має владу.

4. Міфи дають опору моральним системам цінностей. Обов'єязкових для кожного цивілізованого суспільства, а значить - для нормального функціонування законів.

5. Міфи і легенди про героїв - добрий засіб виховання дітей.

6. Міфи дають опору для дій тих, хто має владу. Посилання на богів - прекрасний спосіб маніпулювання масовою свідомістю. Не випадково компартійні чиновники радянських часів за будь-якої нагоди цитували "класиків марксизму-ленінізму". В масовій свідомості ці персонажі були близькими до міфічних богів.

Міфологічний характер ідеології комунізму чітко демонструється шляхом проекції давніх міфічних сюжетів на радянську заангажовану історіографії: тут відбувається чітке співпадіння сюжету "Панування Хаосу - Добро бореться зі злом - Перемога Добра, Зло прагне зруйнувати встановлену Гармонію" із сюжетом хаосу царського періоду і ринкової економіки, на змігу котрому приходить Спаситель в образі Леніна, а новим пунктом відліку для Золотог Віку стає Жовтнева революція.

Більшовизм, зокрема, відтворив міф про повстання титанів і гігантів проти богів. Стародавні кельти розповідали про велетнів-фоморів, котрі обожнювали працю і любили споруджувати гігантські, але безглузді споруди. Комуністи теж обожнювали працю, а деякі їх проекти відзначаються гігантоманією. Наприкла, вони хотіли побудувати Будинок Рад у вигляді велетенської скульптури Леніна. В цій оптиці "капіталісти" виступають як карлики-"охоронці золота".

Сам Ленін після смерті наділяється божественними рисами, включаючи вічне життя ("Ленин в тебе и во мне", "Ленин всегда живой"). Крім того, сам Ленін розташовується у Сакральному Часі, в якому "и Ленин опять молодой, и Красный Октябрь впереди", тобто час статичний і революція відбувається заново у річницю Жовтня, людина заново переживає цю ж подію, тим самим позбавляючись від гріховності і починаючи новий цикл свого життя. Крім того, обряд муміфікації тіла Леніна і роташування його в центрі стоиці, на Красній площі для всезагального поконіння походить з характерного для міфологічної свідомості поклоніння та обожнення "культурних героїв". Розташування ж Леніна саме в Москві і саме у її серці напряму пов'язане з міфологічним уявленням про диференціацію просторів і про географічний сакральний центр. Окрім того, у відповідності з диференціацією рівнів простору, "святі" мощі Леніна були також покликані осінити своєю харизмою Центр, інтелектуальну, духовну столицю СРСР і "всього прогресивного людства", бо для міфологічної свідомості характерне уявлення, що близькість до центру, в якому у вічному сакральному часі застигло божество, збільшує ступінь святості кожної конкретної людини. Більше того, важливу роль в радянській ідеології відігравала і міфічна концепція про переселення душ і входження божеств в тіла людей - так "Сталин - это Ленин сегодня", а кожний наступний Вождь є черговою інкарнацією духа леніна. Також важливу роль у радянській міфотворчості відігравала "теорія відчудження" - обкрадання пролетаріату буржуазією або західними імперіалістами, котра у пост-колоніальних країнах проявляється у формі міфу про перехоплення благ, які посилаються богами, білими колонізаторами. Такі міфи особливо живучі у тих країнах, де панує менталітет "принижених і поганьблених".

Важливу роль у радянській дійсності відігравав обряд ініціації, посвячення у сакральну таємницю "ленінізму" - починався він зі вступу в жовтенята і промовлянням священної клятви вірності Заповітам Вождя, а далі, по мірі акумуляції Заповітного Знання "марксизму-ленінізму" відбувалося сходження по драбині жрецької касти СРСР аж до досягення статусу основного служителя при відправі ритуалу попередньої інкарнації Вождя Революції на його похоронах. Після цього відправитель ритуалу досягав найвищої точки свого духовного росту і оголошувався "продолжателем великих идей ленинизма", тобто черговим втіленням Леніна. Невід'ємним елементом міфології СРСР також були знаки для тих, хто пройшов ініціацію (червоні галстуки - для піонерів, значки з "маленьким Леніним" - для жовтенят тощо).

Міфологічний характер ідеології комунізму трансформувався на пост-радянському просторі у міфологію патерналізму (від латин. pater "батько, покровитель"), яка реабілітує такі поняття як Жертовність, Державність і Дисципліна і виправдовує діяльність "Державника-Отця" (історично - Сталіна, в реальній політиці - Туркменбаші, "бацька" Лукашенка, дзюдоїст-сенсей Путін).

Аналогічна міфологізація притаманна й сучасному "демо-ліберальному" суспільству ринкової економіки - міфом стає образ "золотого віку добробуту, вічної молодості та еротизму", який ним, начебто, вже реалізований. Пропагується "масовий гедонізм" (уявлення про те, що тільки у стані радості, вдоволення, добробуту, естетизму (насолоди красою) людина тільки і є сама собою). Начебто в теперішню епоху "злиття виробництва та насолоди" (за Г. Маркузе) знімаються всі перешкоди для принципу задоволення та припиняється пригнічення "тваринних потягів людей", індивідові й надалі байдуже, що на "вищому рівні" цивілізації він перебуває в стані "відчудження від своєї буттєвої сутності". Демо-лібералізм породжує "нового люмпена", який орієнтується тільки на споживання і який не знає вищих вимірів буття, який немає жодних обов'язків перед історією та культурою.

Міф демо-лібералізму закликає примиритися з реальністю, зображаючи можливість "Великого Виходу" з існуючого стану речей у багаточисельних серіалах типу "Район Мелроуз" або "Під сонцем Сен-Тропе". Засобами цього "примирення" є "мильні опери", мелодрами, телесеріали та "любовні романи", пригодницька та фантастична літератури, бо читаючи, бачачи або чуючи у великих творах мистецтва та "масової культури" як повстають, отримують перемогу, здаються на милість долі (переможця) або гинуть їхні власні архетипи, люди отримують від цього естетичну насолоду та, переживаючи її, можуть спокійно забути про реальність. Не маючи інших реальних уявлень про можливе і повне щастя, не знаючи іншого виходу, людина відпочиває у мареві, яке їй дає "компенсаційне бачення світу". "Людина повсякдення" мов би "приписує" себе до світу великих цінностей (уже знайденого "Великого Стилю" життя, презентованого рекламою, спортивними героями, зірками Голлівуду, письменниками або магами чи жерцями квазі-язичницьких ритуалів), в дійсності далеких від її життя. Людина стає володарем порожніх видимостей цього світу (симулякрів), з її життя вимиваються справжні "життєві цінності".

Для інтелектуально-освічених верств населення пропонується саме у "полі культури" та сфері самовдосконалення (окультизмі, містицизмі) здійснювати насолоду життям, досягати екстазу, реалізувати святкове буйство, злет творчої фантазії. Значна частина представників цього явища є "дилетантами" (від латин. "насолоджуюсь", "забавляюсь"), тобто людьми, котрі отримують емоційне, психічне задоволення від своїх занять незалежно від об'єктивних результатів та оцінки оточуючих, а винагороди, рецензії, отримання вчених звань можуть бути вторинними у порівнянні з основним психічним стимулом. Начебто, людина перестає бути тим анонімним та нещасним суб'єктом, волею випадку вкинутим у чужий та безглуздий світ, а отже, не слід, начебто, бідкатися над втратою антропоморфного образу Бога.

Французький екзистенціаліст Ж.-П. Сартр започаткував погляд на гедоністичні емоції (радість, задоволення,захоплення) як на завжди більш чи менш підробні, "екзальтативні", породжені не більше, як з розрахунку уникання страждань, бід, загроз, як штучне і тимчасове, шляхом самонавіювання, відсторонення т.зв. "вітаїстичного страху". З розвитком цивілізації гедонізм перетворюється на фарс, насолода стає об'єктом маніпуляцій. Ще філософ М. Хайдеггер у праці "Буття і час" (1927 р.) писав, що ми перебуваємо у світі das Man ("онтичного буття", у термінології неотомістів, якому протистоїть "онтологічне буття"), де людська особистість "гаситься", бо діє "як усі": ми насолоджуємося і розважаємося так, як це роблять інші, ми читаємо, дивимося і висловлюємо судження так, як дивляться і висловлюють судження інші, обурюємося так, як обурюються інші тощо. Сюди ж додається ще т.зв. "паразитарний емоціоналізм", коли людина реалізує свої емоційні потреби не через творчість, а паразитуючи на зовнішніх обставинах, вимагаючи емоційного впливу на себе ззовні. Тобто людина в ситуації "екзальтативної" та "паразитарної" емоціональності перетворюється із суб'єкта на об'єкт, стає "неавтентичною".

Відповідно у епоху гедоністичного "демо-лібералізму" виникає "ТУГА ЗА ЖАХОМ" і цей попит породив пропозицію у вигляді перманентного "лякання" гедоністично-нечуттєвого обивателя такими образами як Лох-Несський динозавр (коли, втративши надію зафіксувати його існування, створюють гумові фальсифікати, фотографують їх та підіймають хвилю сенсації серед "неляканої зашкарублості" читачів шотландських часописів), ультралівий тероризм 70 - 80-х рр. ХХ ст (РАФ, "Червоні бригади", "Сіндеро Люміносо"), ісламський тероризм і (початку ХХІ ст.); сатанизм (Ш. Ла Вей, Е.А. Кроулі, Ч. Менсон, А. Алхазаред, деякі представники "хеві-метал-року") з його терористичними варіантами (ритуальні вбивства, вандалізм); безпрецедентне тиражування візуальними засобами ідей Апокаліпсису, вторгнення позаземних агресорів, сцен жахів і насильства тощо.

Тому ще в середині ХХ ст. стурбовані занепадом сучасної європейської людини фашисти запропонували Європі свій міф: відродження "метафізичної тривоги" початкових часів боротьби Богів із Титанами, Героїв із Чудовиськами, а саме - зануритися у страх, бо емоція, переживання тісніше зв'язує людину з буттям, ніж рефлексія. Страх, жах розглядаються основним людським афектом, що рухає історію. Онтичний сенс страху полягає у тому, що людині раптом відкривається зяюча безодня буття, котрої вона раніше не помічала, існуючи у повсякденній реальності, у "недійсному бутті", і тепер тільки залишається ризик рішення, котре не гарантує абсолютного успіху. Як от переляк перед зіткненням зі смертю змушує до духовних пошуків героя давньомесопотамського епосу Гільгамеша та персонажа роману французького письменника Ж.-Л. Кюртіса "Мислячий очерет". Тому їхні спадкоємці (ультраправі, скінхеди) визначають, що "культурна матриця", яка була притаманна язичницьким племенам лісо- та лісостепової зони Європи не позаду сучасності, а "всередині" сучасної Європи. Слід тільки зуміти викликати її до життя, щоб здолати "дух пустелі", "дух міст і базарів" (його прояви - монотеїзм, раціоналізм, егалітаризм, соціалізм, а апогей - іудео-християнське світовідчуття, "спіритуалістична традиція. Аналогічно до того, як таку "культурну матрицю" реалізували творці держави Ізраїль, заснованої "… на принципі повного відновлення архаїчної традиції,… на етнічній та расовій диференціації,… на відновленні каст тощо".

На думку М. Еліаде, вся кризова ситуація сучасного суспільства і звернення його до квазі-міфів породжене саме тим фактом, що сучасна західна людина ніяковіє перед багатьма формами прояву священного. Приміром, вона може не розуміти й не приймати того факту, що дехто бачить прояв священного в різних предметах (ікони, Коран). Проте справа полягає не в поколінні цим предметам, які вшановуються не через їхні природні властивості, а тому, що вони є ІЄРОФАНІЯМИ й відбивають те, що є "цілком іншим" - СВЯЩЕННИМ. Саме священне (впротивагу буденному), як зауважує Е. Кассірер, є засадничим принципом міфу.

Вважаємо також, що слід погодитися з українським філософом О. Шевченком, який вбачає компенсаторну суть сучасної міфології: реалізація бажаного на підсвідомому рівні, в умовах наявності травматичної ситуації - як тоталітарної, так і посттоталітарної дійсності. Щонайперше, виразником цих компенсаторних міфів виступає література, де неможливе стає можливим: у казці про Яйце-Райце пропонується повірити у можливість нашої влади над фізичними законами, у "Пісні про Роланда" - здатність людини подолати егоїзм та страх, у романах Е. Арсан - у можливість цілковитої сексуальної гармонії тощо. "… Кожна література, - пише український філософ М. Розумний, - міфологізує ту царину, в якій накопичилося найбільше проблем і витворює своєрідну ідеальну модель їхнього розв'язання. Надалі людина й у своєму реальному житті поводиться так, ніби усе це насправді є можливим".

Але, як на наш погляд, слід уточнити, що "деміургійні нарації", "компенсаторні світи" мають не менше значення для невротиків (особистостей, груп, націй), ніж би вони дійсно пережили зміст цих міфів-фантазій. Тобто компенсаторні "нові світи" володіють психічною реальністю, а не матеріальною. Тому якщо О. Шевченко зупиняється на позиції З. Фрейда, ототожнюючи літературно-соціальні міфи зі сновидіннями як виконаннями витіснених бажань, що не знайшли прояву у реальному житті, а звідси всі ці міфи (неоязичницькі, євразійсько-гумільовські, нудистсько-натуристські тощо) є лише наслідками підтоталітарного побутування, то ми схиляємося до позиції К.-Г. Юнга, який вважав, що компенсуюча роль сновидінь у тому, щоб допомогти відновити психіку пацієнта, а отже, міфи виконують компенсаторну роль не лише в умовах "промивання мозку" якою-небудь утилітарною ідеологією, але й під тиском звичайних "дискурсивних практик", нав'язуючих владні відносини у всіх сферах життя. Здатність творити компенсаторні міфи, утопії-"деміургії", вбачати у них наснагу для духовно-культурного відродження - це передусім показник життєспроможності суспільства (цивілізації). Бо тільки у свободі, у тому числі - у свободі творчості-"деміургії", людина залишається людиною, повстаючи проти цинічної влади долі, Необхідності, "сонного буття". Цивілізація, що прагне звільнитися від міфів, як чогось неістотного, неістинного та архаїчного, ризикує загинути [7]

Отже, міф - це певний фізичний і культурно-соціальний простір і одночасно певний ультрафіолет, в котрому невидиме стає видимим і зрозумілим. Міф - це таке досвідне поле, де ми можемо істинно і вільно розмірковувати про те, що таке людина, що її оточує - про речі, матерію, час і простір.

Список літератури:

1. Типові характеристики міфологічного світогляду. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Міфологія#

2. Міфологічний світогляд. – Режим доступу: http://kimo.univ.kiev.ua/Phil/02.htm

3. Види міфів. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/

4. Борисова Т. Б. Міфологічність мислення як фактор розширення можливостей пізнання в сучасному мистецтві. – Режим доступу: http://www.newacropolis.org.ua/theses/4e6613e1-3d4f-44a9-bf97-c2934c31b9d3

5. Русина О.Л. Телебачення як міфотворчість (Частина 1) //Вісник КНУ. Філософія. Політологія. - 2006. - №76-79. - С.34-37; 89-91. 
6. Калашник (Меі) Л.С. Давньокитайська міфологія як засіб родинного вихованя. - Запоріжжя, 2004. - С.101-107.
7. Міфологія і сучасність: лекція // Інститут стратегічного аналізу нарративных систем (ІСАНС). – Режим доступу: http://narratif.primordial.org.ua/mfk-06.htm

Додаткова література:

1. Булашов Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К., 1992.

2. Войтович В. М. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.

3. Завадська В.,Музиченко Я. та ін. 100 найвідоміших образів української міфології. - К.: Орфей, 2002.

4. Шевченко О.К. Бунт географії, або Етнічний міф у добу історичного колапсу // Вісник Національної Академії Наук України. - К., 1997. - № 7. - С.50 - 61.

 

 Лук’янчук Л.Я. канд. істор. наук,
доцент КУМЛК ФЛ КПІ ім. Ігоря Сікорського