Повідомлення про помилку

Strict warning: Only variables should be passed by reference в eval() (рядок 3 із /var/www/clients/client232/web273/web/modules/php/php.module(80) : eval()'d code).

Мовознавча спадщина видатних українських лінгвістів

Події та новини кафедри

Мовознавство – одна із прикладних і точних наук, що сприяє нормалізації лексичного складу, визначає межі функціонування терміна, його призначення, доречність і точність номінування предмета, явища чи події. Мовознавство вибудовує чітку систему норм, згідно з якими усі лінгвістичні складові набувають значення й функціонують і в діахронічному, і в синхронічному аспектах, відображають еволюцію мови як вияв основних націєтворчих періодів кожного народу. З огляду на запит молодих людей щодо українського державотворення, становлення української мови як національної, державної ми й організували 06 листопада 2017 року науково-практичний семінар зі студентами ФТІ „Мовознавча спадщина видатних українських лінгвістів”.

Мета цього семінару – донести до аудиторії такі думки:

  1. Українське мовознавство започаткувало себе як науку в другій половині ХІХ ст. і пов’язане з такими видатними особистостями, як Олександр Потебня, Кость Михальчук, Михайло Максимович, Павло Житецький, Борис Грінченко та ін. Пізніше деяким із цих постатей знаменитий лінгвіст Юрій Шевельов присвятить окремі наукові розвідки. У книзі „Олександр Потебня. Мова. Національність. Денаціоналізація” (Нью-Йорк, 1992) Ю. Шевельов охарактеризує погляди ученого, як зазначить Л. Масенко, „на такі злободенні для українців проблеми, як зв’язок рідної мови з національною свідомістю, згубний вплив двомовності на загальну суспільну атмосферу…” [1, с. 6]. Мовознавчу спадщину Костя Михальчука Ю. Шевельов визначить як основоположну й системну в царині української діалектології, хоч із розуміння за кількістю друкованих праць „Михальчука не можна вважати за визначного мовознавця” [5, с. 94]. Та все ж Кость Михальчук виявив себе як представник оригінальної філологічної школи. .
  2. Найбільшого розквіту українське мовознавство досягло у 1920 – 1930 рр. ХХ ст. Саме тоді в українській лінгвістиці з’явилися такі талановиті її представники, як Сергій Єфремов, Агатангел Кримський, Всеволод Ганцов, Олена Курило. Того часу були укладені словник української мови, термінологічні словники з різних галузей науки й техніки, написані праці про історію української мови. Пізніше, в часи більшовицької окупації, тодішня тоталітарна влада якнайбрутальніше розправиться з цими лінгвістичними надбаннями. Деякі з них знищить ще у видавництві, як це, наприклад, відбулося з другою частиною словника української мови Агатангела Кримського. Найяскравіших представників засудить за вигаданими звинуваченнями в якомусь буржуазному націоналізмі, понавішувавши ярликів „вороги народу”, а згодом і, взагалі, розстріляє, як це трапилося з Сергієм Єфремовим, Агатангелом Кримським, родиною Михайла Старицького, зокрема з найстаршою дочкою Людмилою. Тоталітарна комуністична система знищила й таких талановитих науковців, як Євгена Тимченка, Володимира Перетца, Григорія Голоскевича, Євгена Рудницького, Михайла Кривинюка, чоловіка Ольги Косач – сестри Лесі Українки, Михайла Новицького та ін. Із цього приводу в еміграції Юрій Шевельов із сумом зазначить: „Після 1937 року в українському мовознавстві на Україні настає повна порожнеча” [5, с. 25].
  3. Сучасне українське мовознавство ставить перед собою різні за величиною та актуальністю проблеми і прикладного, і діахронічного, і функціонально-стильового рівня. Ці проблеми розкриваються через осягнення виразності, читабельності, етичності й естетичності при читанні наукового тексту, через набуття насолоди від пізнання, через мовну недбалість, марнослів’я, нагромадження складної термінології, що насамперед, як уважає сучасний мовознавець Пилип Селігей, становить основну перешкоду чіткості та ясності при визначенні поняття: „Уся химерність термінологічного максималізму добре проступає на прикладі визначень. Як відомо, визначення має на меті прояснити новий чи незнайомий термін знайомими, більш зрозумілими словами. А коли його визначають через сумбурне нагромадження інших незнайомих термінів, то це не прояснює, а ще більше заплутує…” [4, с. 95]. Тож вироблення навичок культури наукового мовлення як один із чинників читабельності, цитування й доступності наукового тексту.
  4. Проблемам функціонування й нищення української мови в тоталітарному часі, дегуманізації її лексики і фразеології, згрубілості і вульгаризації офіційно-ділового та публіцистичного стилів, проблемам більшовицької коренізації та дискусії щодо стану української мови в період гласності й перебудови, питанням аналізу поведінки людини, яка перебуває в ситуації білінгвізму, присвячені праці сучасного лінгвіста Лариси Масенко. Перебуваючи у складних політичних умовах і не маючи вироблених навиків захищати свою мову, народ може її втратити. У світовій історії наявні приклади послідовного й наполегливого захисту рідної мови, прагнення її зберегти навіть за найнебезпечніших і найбільш загрожених мовно-культурних асиміляційних періодів. Приклад такої мовної стабільності, на думку Л. Масенко, становить „досвід басків, які зберегли донині найдревнішу в Європі мову” [2, с. 143]. Що ж до новоязу, так званої мови компартійної бюрократії, і бруталізації її стилів у тоталітарному часі, то, як вважає дослідниця, „радянський тоталітарний дискурс був сформований на базі російської мови, що виконувала в СРСР, як і в колишній самодержавній Росії, інтегральну роль мови загальноімперської комунікації” [3, с. 13].

Отже, на сьогодні маємо можливість ознайомлюватися з мовною спадщиною будь-яких історичних періодів на різну тематику, можемо порівнювати, зіставляти, оцінювати, шукати відповіді на складні запитання нашого становлення як нації, як народу, що має право на своє існування й відродження власної культури та мови. У мовознавчих працях від найдавніших часів до сучасності знайдемо прийоми формування навичок точного слововживання й культури мовлення, простежимо еволюцію української мовознавчої науки й набудемо знань про трагічні долі її дослідників у часи комуністичного свавілля, а відтак і про драматичні періоди розвитку української мови.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Масенко Л.Т. Вступне слово / Лариса Масенко // Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців: наукове видання / Українська вільна академія наук у США. Національний університет „Києво-Могилянська академія” / Юрій Шевельов. – К.: Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2002. – С. 5 – 7.
  2. Масенко Л.Т. Мова і суспільство: постколоніальний вимір: наукове видання / Всеукраїнське товариство „Просвіта” ім. Тараса Шевченка / Лариса Масенко. – К.: Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2004. – 164 с.
  3. Масенко Л.Т. Мова радянського тоталітаризму / Лариса Масенко. – К.: ТОВ «Видавництво „Кліо”», 2017. – 240 с.
  4. Селігей П.О. Світло і тіні наукового стилю: монографія / Національна академія наук України. Інститут мовознавства імені О.О. Потебні / Пилип Селігей. – Київ: Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2016. – 628 с.
  5. Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців: наукове видання / Українська вільна академія наук у США. Національний університет „Києво-Могилянська академія” / Юрій Шевельов. – К.: Видавничий дім „Києво-Могилянська академія”, 2002. – 132 с.