Повідомлення про помилку

Strict warning: Only variables should be passed by reference в eval() (рядок 3 із /var/www/clients/client232/web273/web/modules/php/php.module(80) : eval()'d code).

Національна основа українського термінознавства: проблеми запозичення, тяглості традицій, штучності у творенні, зросійщення

Події та новини кафедри

Національна основа українського термінознавства:
проблеми
запозичення, тяглості традицій,
штучн
ості у творенні, зросійщення

Українська мова хоч і повільно, та все ж повертає собі не так давно, з погляду історичного часового проміжку, знищену й пограбовану в неї лексику, морфологічні та словотвірні форми, термінологію, розроблення якої мовознавці здійснюють на національній основі, а також традиційно послуговуються греко-латинськими, англійськими, німецькими та ін. термінологічними первнями. Тривалий період української бездержавності негативно позначився на всіх суспільно значимих галузях, зокрема й на гуманітарній. Із огляду на культурні виклики сучасності, їхньої трансформації із найвишуканішими формами гібридності, дискретності традицій, ми присвятили цим явищам науково-студентський семінар ФБМІ НТУУ „КПІ імені Ігоря Сікорського”, який відбувся 08 квітня 2017 року (викл. М. Кушлаба).

Мета цього науково-практичного студентського семінару – проаналізувати історію творення українського термінознавства, період найбільшого його розквіту й найбрутальнішого нищення, а також найбільш агресивних форм зросійщення, спростувати фальшиве інтерпретування на синхронному рівні з огляду начебто на брак термінологічних словників у різних і суспільних, і науково-технічних галузях, означити стан відродження й розвитку сучасних термінів на основі праць авторитетних українських учених-лінгвістів.

Виступи чотирнадцяти промовців цього семінару можна розподілити за тематикою на такі групи:

– давньоукраїнська національна основа творення термінознавчої галузі, роль і діяльність таких наукових інститутів, як Товариства імені Т.Г. Шевченка у Львові та Інституту української наукової мови в Києві, у розробленні стандартів на означення понять науково-технічної сфери. Існували різні теорії і щодо історичної термінології, і щодо походження української мови, її давності та справжності, зокрема нормандська. Апологети цієї гіпотези, російські учені Михайло Погодін та Олексій Соболевський, стверджували, що до навали монголо-татар києворуські землі заселяли великороси. Інший російський історик та лінгвіст Олексій Шахматов, хоч і відверто виступав проти Української незалежності 1917 року, та все-таки розкритикував цю нормандську теорію, зазначивши, що „з … погляду історії українського народу ми повинні одкинути якнайрішучіше гадку про те, що Київщина за давніх часів залюднена була не предками сьогочасних малорусів, а предками сьогочасних инших руських народностей. Шукати в Х – ХІ віці над Дніпром великорусів – це річ цілком даремна, бо ж великоруська народність походження нового; вона склалася за історичних часів у басейні Оки із співжиття двох давніх руських племен – північноруського та східноруського. Авжеж, шукати в південній Наддніпрянщині Володимирових і Ярославових часів новгородських слов’ян, чи смоленських кривичів, чи східних в’ятичів нікому в голову не спаде. Виходить, що Київщина та Переяславщина могли бути на початку нашої історії заселені тільки південноруським, инакше малоруським плем’ям, яке, взагалі, сиділо по всій Наддніпрянщині, по обох берегах Дніпра [7, с. 51–52]”. – (Доповідачі: Ольга Бондаренко – БС-61, Вадим Воловецький – БС-61, Максим Карпов – БР-61);

– зосередження уваги на проблемі взаємодії української мови наддніпрянської з наддністрянською, вироблення на основі їхньої контамінації спільних рис української літературної мови. Із погляду Агатангела Кримського, така взаємодія стала вимушеною, через те що „царський наказ вигнав українське письменство з меж російської України до Австрії… [2, с. 119]”. Учений досить критично ставився й до створеної наукової термінології в Галичині, й до діяльності М. Грушевського. – (Промовець: Анастасія Климченко – БС-61);

– характеристика та визначення спільного й відмінного між такими різновидами винародовлення етносу в тоталітарному часі, як-от: лінгвоцид, вербоцид, етноцид, геноцид, аналіз фальшивих лозунгів про вільний розвиток національних культур, що, з погляду Л. Масенко, „попри гучні декларації про „вільний розвиток національних культур народів СРСР” і їх „невиданий розквіт”, радянська мовна політика була спрямована не тільки на обмеження сфер використання української мови, а й на руйнацію її основ – лексичних, фразеологічних, граматичних [6, с. 34]”. – (Речники: Дмитро Карпухін – БС-61, Вадим Солодуха – БР-61, Олексій Дюмін – БС-61);

– означення періоду найбрутальнішого нищення української мови 1930 – 1980 рр. ХХ ст., зокрема термінології усіх науково-технічних, суспільних і гуманітарних сфер. Сучасна українська дослідниця історії мови Лариса Масенко цей час називає процесом „остаточного формування й стабілізації тоталітарного новоязу – мови партійного апарату й пропаганди, специфіку якої визначало явище десемантизації лексики, спотворення значень слів, вивітрювання з них смислу [3, с. 45]”. – (Промовці: Максим Гончарук – БС-61, Яна Іванова – БС-61, Світлана Колесникова – БС-61, Богдан Нечипоренко – БС-61);

– аналіз причин і проблем розвитку сучасної термінології, окреслення її основних напрямків та визначення ролі українських мовознавців у реабілітації несправедливо усунених із української мови термінів. Використавши розлогий метафоричний вислів у поєднанні літоти з гіперболою, Юрій Шевельóв на І конгресі Міжнародної Асоціації україністів 1990 р. зазначив: „Дозволю собі пройтися хоч краєчком – узявши навмання яких чверть сотні слів – по цьому цвинтарі. Не біймося мерців, тим більше, що деякі з них не мертві, а тільки приспані (або, страшніше, живцем поховані) [8, с. 74]”. Авторитетний учений наголошував на необхідності, природній і насущній потребі повернення й активації у словниковий склад української мови колись брутально й цинічно знищеного: „Що було, було, і що є, є. Але потрібна реабілітація несправедливо усуненого. Історія вчить, що змішування мов не завжди має однозначні наслідки. Часом воно веде до зникнення однієї з мов, часом до її збагачення. Російська мова завдячує своє багатство змішуванню з церковнослов’янською, англійська – з латино-французькими елементами. Від людей України залежатиме, яка з цих двох можливостей стане реальністю. Але якесь регулювання в близькому майбутньому буде потрібне [8, с. 75]”. – (Доповідачі: Микита Свінцицький– БС-61, Анастасія Восколович – БР-61, Дарина Данько – БР-61).

Українська термінологія сьогодні майже не поширена на такі сфери, як військова, спорт, банківська справа. Інколи наші громадяни, виправдовуючи своє небажання вчити державну мову чи приховуючи своє зневажливе ставлення до таких державних символів, як мова, можуть послуговуватися найбільш неправдивим і фальшивим твердженням, що начебто немає розробленої відповідної термінології. Із цього приводу слушна думка сучасного українського мовознавця Олександра Пономарева: „Часом від деяких людей (зосібна не дуже обізнаних з українською мовою) можна почути твердження, що нібито українська термінологія не розпрацьована, недосконала, що їй начебто бракує повноти. Це не відповідає дійсності. Ще в 20-х роках минулого століття Інститут української наукової мови видав низку термінологічних словників, укладачі яких за прикладом чехів, греків, литовців прагнули якнайбільше використати можливості саме української лексики у творенні термінів та інших слів для називання абстрактних та конкретних понять [5, с. 151]”. Від себе зазначимо, що всі ці словники з усіх галузей перевидані в 90-х роках ХХ ст. Ці матеріали доступні також і в електронних версіях.

Українська мова, а відтак і термінознавство за часів так званої „інтернаціоналізації” втратили свою самостійність, право на будь-який розвиток і функціонування. Згідно із твердженням Святослава Караванського „нація може не мати політичної незалежності, але бути самостійною в царині своєї культури… Свою культуру ми втратили в СССР [1, с. 7]”. На його переконання, це найбільш жорстокий і небезпечний окупант, на відміну від царської Росії, цісарської Австрії та Польщі після І світової війни, бо ті хоч і забороняли українське слово, але не втручалися „до того, яким має бути це слово [1, с. 7]”. Розвиток цих міркувань та продовження розкриття проблеми знаходимо і в монографіях Лариси Масенко, де авторка зазначає, що „радянське керівництво не обмежилось зовнішньою русифікацією, а значно посилило її додатковими заходами, а саме адміністративним втручанням у внутрішню структуру української мови [4, с. 23]”.

Беручи до уваги вищезазначені твердження, які стосуються найбільш знищених і спотворених у тоталітарному часі гуманітарних галузей , можемо графічно зобразити їхню взаємозалежність таким чином: