Повідомлення про помилку

Strict warning: Only variables should be passed by reference в eval() (рядок 3 із /var/www/clients/client232/web273/web/modules/php/php.module(80) : eval()'d code).

Естетика неоромантизму в романі Етель Ліліан Войнич «Овід»

Події та новини кафедри

Михайлина Самойленко
студентка ІІІ курсу спеціальності «Переклад»
Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля
Науковий керівник:
А.А. Степанова, доктор філол. наук, професор
кафедри англійської філології та перекладу
Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля

ЕСТЕТИКА НЕОРОМАНТИЗМУ
В РОМАНІ ЕТЕЛЬ ЛІЛІАН ВОЙНИЧ «ОВІД»

Неоромантизм – течія в літературі та мистецтві рубежу XIX–XX ст., пов'язана з традиціями романтизму, але виникає в іншу історичну епоху. Як вважають дослідники, феномен неоромантизму виник як переосмислення класичного романтизму. В. Луков вказує на те, що «неоромантики вірили в сильну, яскраву особистість, вони стверджували єдність буденного і піднесеного, мрії і дійсності. Згідно з неоромантичним поглядом на світ всі ідеальні цінності можна виявити у повсякденній дійсності, якщо ж тільки подивитися на неї під іншим кутом. Письменники прагнули до незвичайного, і демонстрували у своїх творах, людину, яка зуміла побачити навколишній світ свіжим поглядом, і відкрила в ньому нове, незвичайне і таємниче» [1, с. 309].

Неоромантизм виник як протест проти цивілізації і міщанської буденності. Головні риси даного феномену – це типовий неоромантичний герой – мужня і незвичайна людина, яка нерідко протистоїть суспільству, часом відчужена від народу, її життя сповнене романтики, пов'язане з ризиком та пригодами. Для неоромантичного твору характерний гострий, напруженій сюжет, основними елементами якого є боротьба, небезпека і навіть таємничі або надприродні події. Для неоромантиків характерна тема двоїстості людської природи. У своїх творах вони підкреслюють глибоку суперечливість людини, складність її внутрішнього світу. Неоромантики оспівували красу небезпек і пригод. Вони відводили читача від дійсності, але не в фантастичні світи, а в далекі країни, незаймані цивілізацією. Найголовніша особливість всіх неоромантических творів – це сюжет із заплутаною інтригою і глибокий психологічний аналіз.

Неоромантичний твір відрізняється своїм складним і напруженим сюжетом, у якому часто присутні боротьба та небезпека. Роман «Овід», овіяний романтикою революційної боротьби, повністю відповідає характеристиці даного феномену.

Загадкове зникнення Артура, іменоване його смертю, так само становить одну з основних особливостей феномену неоромантизму. Адже тіло молодого Артура так і не було знайдено: «Да, того, которого я убила… если он действительно умер. Иногда я в этом сомневаюсь. Тела ведь так и не нашли...» [2, с. 178]. Вся особистість Оводу оповита таємничістю. Ніхто напевно не знає, хто він. Навіть після смерті Овода, ніхто, за винятком Джемми, так і не дізнався його справжнього ім'я. Риварес ніколи не повідомляє про свої плани та думки. Та і його життєвий досвід був розкритий тільки Джеммі. У неповторній і загадкової особистості Оводу і полягає вся таємнича напруженість сюжету.

Роман пронизаний тонкою романтичної ниткою. Ми бачимо, що Овід вірний своїм переконанням, як і своєї любові. Артур кохав Джемму з самого дитинства і до останнього подиху. Джемма також кохала його. Але жоден з них ні разу не показав своїх почуттів. Однак зв'язок між ними існував протягом усього життя. Щось тонке і невловиме існувало між ними, щось, що надавало їм сенс життя. Джемма інтуїтивно відчувала, що Артур не помер. Під маскою грубого і пихатого Ривареса вона дізналася боязкого, вразливого і настільки улюбленого нею Артура. У неї не було ніяких доказів, але Джемма чітко знала – хто ж такий Овід насправді. «Овод выдернул цветок из своей бутоньерки и стал оторвать от него лепестки. Кого он ей напоминал? Такие же нервно-торопливые движения пальцев...» [2, с. 145].

Але не тільки революційні події становлять напружений сюжет роману. Одне з найбільш сильних протистоянь у романі – це боротьба Оводаза свободу Італії та проти влади і лицемірства церковників.

Як вказує О. Таратута, «письменниця, створюючи героїчний образ революціонера, стверджуючи боротьбу за свободу як вищий гуманістичний принцип, одночасно з величезною силою зриває ореол святості з релігії та її службовців. Вона викриває всю їх неправду, святенництво, лицемірство. Письменниця стверджує, що релігія служить ворогам народу. Всі поворотні моменти життя головного героя пов'язані з релігією. Овід бореться з релігією всіма способами – пером і мечем. Він висміює церкву в знищувальних памфлетах, він бере участь у народних повстаннях. Риварес відмовляється від будь-яких угод з церквою, навіть якщо це може врятувати йому життя. Перед найтяжкішими випробуваннями він залишається вірним своїм переконанням. Вогонь боротьби загартував його волю» [3, с. 185].

Для неоромантиків характерна тема двоїстості людської природи. Все життя Овода було присвячене боротьбі за визволення батьківщини. І ця боротьба була його єдиною великою пристрастю. Все особисте життя Ривареса, всі його прагнення були підпорядковані одній великій меті. Але в той же час письменниця показала нам Овода живою людиною зі слабкостями і дивацтвами, з багатим внутрішнім світом. Ми бачимо, що Овід, незважаючи ні на що, залишився людиною, здатною глибоко відчувати, переживати й любити. Незважаючи на безліч недоліків, «письменниця відтіняла в ньому головне – його цілісність, мужність, непохитну волю, непохитну вірність своїм переконанням, його гострий розум, відданість друзям, пристрасну любов до народу» [4, с. 252]. Незважаючи на всі пережиті ним труднощі, Овід не стає злою, жорстокою і безсердечною людиною. Страждання інших він відчуває, як свої власні. Риварес підбирає з вулиці маленького обірваного хлопчика, якого п'яний дядько в пориві гніву побив лопатою. Овід здригається, коли хлопчик розповідає, як він опинився на вулиці в такий пізний час. Він так сильно поділяє біль дитини, що відчуває її «на власній шкурі». Більш того, в душі він дуже чуйний і вразливий. Згадка Джемми про калік змусила його відсахнутися крім його волі: «Он вдруг болезненно перевёл дыхание и, отшатнувшись от Джеммы, взглянул на свою искалеченную руку, но через секунду овладел собой и разразился хохотом...» [1, с. 117]. Овід часто поринає у свої думки і свої переживання. Кожного разу, коли він бачить щось, що нагадує йому минуле, наш герой заново переживає весь той біль, який він переніс колись: «Ни разу в жизни, разве только когда она стояла с Монтанелли у калитки сада в Ливорно, не приходилось ей видеть такого безграничного, безысходного страдания на человеческом лице» [1, с. 146]. Коли Овід побачив у вікні бродячий цирк, він, незважаючи на те, що йшло важливе обговорення подальших справ комітету, поринув у свої думки і не помічав нічого. «Овод не отозвался, и тогда она наклонилась и тронула его за руку. Он медленно повернулся к ней, и Джемма вздрогнула, пораженная страшной неподвижностью его взгляда. На одно мгновение ей показалось, что перед ней лицо мертвеца; потом губы Овода дрогнули...» [1, с. 140]. Овід досі не може дивитися сонячний захід, так як той нагадує йому про біль, який йому довелося винести. «Приступы боли возобновлялись каждый вечер, как только начинало смеркаться. После полудня я обычно лежал один и следил, как солнце опускается все ниже и ниже... О, вам никогда этого не понять! Я и теперь не могу без ужаса видеть солнечный закат...» [1, с. 167].

Але найбільша слабкість Овода – це кардинал Монтанеллі. Зіта одного разу сказала, що Риварес нікого так не любить, як кардинала: «Да! Кардинал Монтанелли, который выступал с проповедями осенью. Думаешь, я не заметила, каким взглядом ты провожаешь его коляску? И лицо у тебя было белое, как вот этот платок. Да ты и сейчас дрожишь, услышав только его имя!» [1, с. 195]. Під час однієї з найнебезпечніших операцій, пов'язаних з доставкою зброї для повстанців, Овід потрапляє в пастку, розставлену поліцією. Він може врятуватися, але його губить Монтанеллі, який кидається між бійцями і закликаючи всіх кинути зброю, стає прямо під дуло пістолета Овода. Адже Овід не може заподіяти шкоду Монтанеллі. Однак незважаючи на всю свою любов, Овід залишається твердий і непохитний у своїх переконаннях. Артур хоче тільки одного, щоб Падре вибрав між ним і Христом. «Вам нужно выбрать одного из нас. Если вы любите меня, снимите с шеи этого крест и пойдёмте со мной. Если же в вас недостаточно любви ко мне, если этот деревянный идол вам дороже, чем я, то ступайте к полковнику и скажите ему, что вы согласны. Но тогда уходите сейчас же, немедленно, избавьте меня от этой пытки!» [1, с. 277]. Овід не думає про те, що відчуває Монтанеллі. Йому важливі лише його позиція, його чітке переконання, заради якого він загартував свою душу терпінням і до виконання якого він прагнув багато років. Тут і розкривається його революційна, сильна, вірна своїм цілям і ідеалам і непохитна натура – натура справжнього неоромантичного героя-бунтаря.

Феліче Риварес, не дивлячись на уїдливий тон, гордовиту манеру тримати себе, і часом грубість, залишається людиною. Письменниця особливо підкреслює любов Овода до життя. Він любить природу, тварин, дерева, квіти. Він дуже сильно любить дітей. Горе і тяжкі випробування зробили його суворим, загартували його волю, але не зробили його черствим. В образі Овода Войнич підкреслила характерну для неоромантиков тему глибокої суперечливості характеру і внутрішнього світу людини.

Таким чином, неоромантичні принципи оприявлені у романі в образі героя-бунтаря, пафосі боротьби за свободу, пригодницькому сюжеті із трагічним фіналом.

 

Список використаних джерел

1. Луков В.А. Неоромантизм / В.А. Луков // Энциклопедия гуманитарных наук. Знание. Понимание. Умение. – 2012. – № 2. – С. 309–312.

2. Войнич Э.Л. Овод / Э.Л. Войнич. – М.: Детская литература, 1985. – 304 с.

3. Таратура Е.М. По следам Овода / Е.М. Таратута. – М.: Прогресс,1981. – 367 с.

4. Таратута Е.М. История двух книг: «Подпольная Россия» С.М. Степняка-Кравчинского и «Овод» Э.Л. Войнич / Е.М. Таратута. – М.: Художественная литература, 1987. – 254 с.